Зозуля (скорочено)

Євген Гуцало

— Чуєш, дитино? — лагідно мовить баба Оришка до внука. — Оце твої батько з матір’ю подалися на роботу в колгосп...

Помовчавши, баба Оришка повертає до внука споночіле землисте лице й питає:

— А що я сказала, дитино?

— Що сказали... — бубонить онук, сердячись на стару. — Сказали, що батько з матір’ю подалися на роботу...

— Еге ж, еге ж, — згоджується баба Оришка. — Подалися вдосвіта в колгосп... Ото вже пам’ять у мене дірява: почула — й забула...

— А мені загадали, щоб я тобі вареників наварила. — Раптом вона всміхається кволою хитрою усмішкою: — Бач, за вареники я не забула. То наварю, ти не думай. Тільки спершу трохи спочину, бо зморилася.

— Зморилися? Таж ви всю ніч спочивали?

— Е-е, скільки тієї ночі, а мені спочивати хочеться весь час. Рученьки в мене болять, ніженьки болять, голівонька болить. — Вона розглядає чорні долоні. — А все то радіація, подивися.

Миколка дивиться на бабині руки, які в неї наче в смолі виварені. Жовта шкіра на руках обвисла клоччям...

— А ви їх мили? — питає онук.

— Від чого?

— А від радіації.

— Вчора мила, — задумавшись, відказує стара.

— А сьогодні мили?

— Ні.

— То ви не знаєте, що треба мити щодня? Та ще й не один раз? Теж мені... Йдіть хутчій мийте.