Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття — фашизм і так уже проклятий всім світом, — а задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть. І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, прочитаймо про матір Марію Стоян. Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догоряє? Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед? Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син. Хто мертвий висить коло хати під небом? Оце його мати. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива? Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір — нема двору. У сад — нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати. О тихий жах... О незабутній смутку... Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері. — Хто тут? — Тьотушка, пустіте, погібаєм... — Що ви, голубоньки, які ви, звідки? — Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали. — Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно. Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала, померли. |