Люди з острахом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах і по горницях,
Затуляючи вікна коцами,
Щоб не чути їм грому-гуркоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки, —
Так жахаються смерті наглої:
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош — в ніч беззоряну,
Що на той пак світ, на суд праведний...
А сіромі пак на ті заходи
Часу вільного дастьбі й хвилоньки:
Йно про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра їй убогого
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими — батьком, матір’ю.
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота — ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало лише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм одлежатись.
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелиться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані,
Обізвалася грізним гомоном
І занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихрем-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться,
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи...
Не журіться ж, гей, бідарі мої, —
Горобина ніч — вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом,
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, —
Із заліз думки вириваються,
Серце в грудях б’є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!
|
