Михайло Старицький

Не судилось (скорочено)

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалася! Не приспало ти, моє кохання, лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайле! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені й страждати не тяжко... все віддала, то що мені люди? От мати тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, — все село знатиме! (Зложила руки, стоїть замислена).

Дмитро (підходить тихо, Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав!

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Вже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Дмитро. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, — от що! То було стрінеш, аж у очах сонечко; щебечеш — не нащебечешся, воркочеш — не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зі мною й словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожалься наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... тільки я не знаю, що зі мною сталося?

Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий відразу, — легше буде!

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалася; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він — і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. В мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (вхопившись за серце). О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілося її... і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде. Не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі!.. Весь світ би зажерли, — та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, віднімають останню радість, останнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками! За віщо ж би так насміятися?

Дмитро (обнімає Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши до берега, мушу топитися...

Катря (ридаючи, обнімає Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Дмитро (боязно). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... Може б, вернулася...

Катря. Ні, Дмитре! Несила моя...

Дмитро. Значить, годі! Ну що ж — радощів не зазнали, з лихом — приятелі... горювати — не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо... хоч би ти зненавидів мене — легше було б!

Дмитро. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Дмитро. І, вже! Дай Боже... щоб хоч тобі щастя, то хай вже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) — утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміється над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, — то не сховається він від мене ніде: на краю світу знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... і тоді вже з паничем побалакаю!

Катря (хапає за руку Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обнімає Катрю). Прощай! A!! Не мені, злиденному — щастя! (Втирає сльозу). Бувай же ти щаслива! (Йде).

Катря. Дмитре! Не побивайся!

Дмитро. Пропадай усе! (Йде хутко).

Михайло (ходить по рундуці стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то більше проти нього Павло настроював!.. Павло вже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логічно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народові, треба собі здобути сили... От про Катрю тільки, щоб вона мене проміняла, — бреше, не повірю!.. А проте, може, вона зі мною й не буде щасливою? Коли б хоч на світ мене вивів! Коли б тільки в батька вдалася справа! Серце тріпочеться так, що аж у висках стукає... Страшно чогось... А як виклопоче й уладнає все? Господи, і не знаю я, на якому вже небі й опинюся!.. Зараз побіжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мій, якщо вирятуєш мене із виру, де я потопаю, то станеш мені за батька!.. Поможи, Господи, Мати Божа! (Ходить по кону й часами стуляє руки). Коли б же тільки мати не провідала! Борони Боже, як треба таїтися!.. Коли б хто не наплів, храни Господи! (Ходить з тривогою й прислухається до дверей).