|
|
ПРОЛОГ,
говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам'ять столітніх відродин української народності.
К о з а к - н е в м и р а к а
Старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу з темноти тільки слабо рисується силует, він вдивляється в пожежу і декламує глухо, іронічно:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
|
Він устає, випростовується, бандура бреньчить.
Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здається, вже остання їй година,
Здається, хитрий ворог поборов
Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Останній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!
Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє огнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!
|
|
|
