Як умиюсь, заплетуся,
Квітками вберуся,
Тоді скажеш: «То-то люба
Милая Ганнуся!..»
І скупалася Ганнуся
В чистенькому Бугу,
Заплелася, походжає
По рівному лугу.
Заплелася, походжає,
Милого чекає,
Синенькими квіточками
Голову вбирає.
II
То не місяць, то не сонце
Сходить з-за дубини —
То Івась так молоденький
Іде до дівчини.
Ой він їде, промовляє:
«Любеє кохання!
Не даєш ти мні покою
З рання до смеркання.
Я од рання до смеркання
З коня не злізаю
І біленьких ніжок своїх
З стремен не виймаю.
Ніжок з стремен не виймаю,
Повід не спускаю,
Що день божий до дівчини
Свої виїжджаю;
До дівчини Ганнусеньки,
Що пасе корови,
Подивитись на ї личко.
На чорнії брови.
Бо то личко, як калина,
Брови, як шнурочки,
Очі чорні, ще чорніші
Осінньої ночки.
Як погляне — сам не знаю,
Що зо мною діє!
Мила думка в головоньці,
І серденько мліє.
III
Забарися, сонце ясне,
Іще хоч годину:
Нехай же я надивлюся
На любу дівчину!..
Нехай же я надивлюся
На любу дівчину,
Бо щось нудно на серденьку:
Либонь же я згину!..»
«Що то, милий? Що то, милий?!
Що то?! Бог з тобою!
А хто ж то нас розлучає,
Як рибку з водою?..»
|
