Витрясає, поглядає
Сумними очима,
А вже милий чорнобривий
Стоїть за плечима.
І сідає, обіймає,
Цілує, милує,
Присипляє й не всипляє,
Чарами чарує...
Ніби сонна, дівча стала,
Ніби її сниться
То тополя, то могила,
То гріб, то світлиця.
І туманом стали думи,
Розум погасає;
Обійняла миленького,
Іде й не питає.
Іде з милим до могили —
Могила розкрилась.
І навіки Ганнусенька
Спати положилась.
VII
В кінці поля є тополя,
Могила під нею.
Там Ганнуся із Івасем
Лежать під землею!..
На високії тополі
Чорний ворон кряче;
Над могилою старою
Стара ненька плаче.
Ворон кряче, мати плаче;
«Доню моя мила!
Чи ж я тебе, моя доню.
Не щиро любила?
Чи ж я тебе не любила?
Чи ж я не гляділа?
Доню моя, голубонько,
Де ж ти залетіла?
Залетіла голубонька
Та вже й не вертає!
Хто ж без тебе, Ганнусенько,
Мене поховає?
А хто ж мої старі кості
Обмиє сльозами?
Доню моя, доню моя!
Вернися до мами!..»
Ворон кряче, мати плаче —
Аж руки ламає.
А Ганнусі нема, нема,
Назад не вертає...
Ворон кряче, мати плаче —
Аж б’ється у груди...
А Ганнусі нема, нема
Та вже й і не буде.
|
