Михайло Стельмах

Хатка в березовому лісі

— Поможи, діду, вкласти в мій міх Рябка і цапка — білого клубка, а в торбу жінки — тільки баранця-молодця.

Дід ніби сокрушно похитав головою і розвів руки.

— Поклав би вам у міхи і Рябка, і цапка — білого клубка, і баранця-молодця, так нема їх.

— Як це нема?! — аж підскочив вовк, — Жартуєш, діду.

— Де там жартую, коли мало не плачу.

— А де ж подівалась твоя живність? Де?

— Вона ж почула, як ти увечері нахвалявся зготувати з них обід не то для вовчої спілки, не то для вовчого об’єднання — і гайнула хто куди, не захотіла потрапити ні в генеральські, ні в адміральські пащеки.

— Язикань! — сердито гарикнула вовчиха на мужа. — Не вмієш тримати таємниць за двома замками: за губами і зубами, — і зашморгнула міх.

— Куди ж вони могли побігти? — аж лапу приклав вовк до морди, на якій позасихала кров.

— Напевне, подались у село до людей.

Про всякий випадок вовк побіг до повітки, обзирив її, заглянув і в хатинку Рябка, сокрушно зітхнув, теж зашморгнув міх і, щось сказавши вовчисі, першим вискочив з подвір’я...

— Ми знайдемо їх! Неодмінно! — гарикнула вовчиха і теж стрибнула через тин.

А тим часом у березовому лісі кипіла робота. Рябко, баранець-молодець, і цапок — білий клубок, і півень будували собі з берези невеличку взруб хату. Та так будували, що навіть їхні нові сусіди — борсук з борсучихою дивувалися. Вони саме розжилися на діток і щоранку виносили їх з нори на сонце, бо хоча борсуки і живуть під землею, та дуже люблять сонечко. А вже подиву їхньому і краю не було, коли півник залізними граблями глибоко зволочив лісову прогалину і в борозенки почав рівнесенько, зернину за зерниною, сіяти яру пшеницю.

— І нащо це, і для чого це? — розводив лапами борсук.

— А для того, кукуріку, щоб мати і зерно, і борошно.

— Зерпо ще зрозуміло, а нащо борошно?

— З нього ми спечемо і паляницю, і пироги з ожиною, і підпалок, ще й вареничків чи локшини наваримо і вашу сімейку запросимо в гості.

— Спасибі, спасибі, а ми вас грибами почастуємо. Тут моя жінка знає такі грибні місця, що хоч серпом жни чи косою коси.

— Коли дозволите, то в грибну пору ми запросимо до нас бабусю і дідуся.

— А це не страшно? — насторожився борсук, який звик жити в самотності.

— Що ви, ласкавий борсуче. Наші старенькі дуже добрі люди, їх усі в селі поважають і люблять.

— Коли добрі, то хай приходять, — і борсук пішов заносити діток у нору. Це він робив так: обережно брав дитятко в рота і задкував до нори, бо коли б він ліз у сховок передніми лапами, то дитя могло б упасти вниз і забити собі голівку чи бока.

Пішли рясні весняні дощі, на прогалині зазеленіла яра пшениця і кожне її стебельце мерехтіло на сонці, мов дивна квітка. Росла не тільки пшениця, а й хатка. І коли вже наші теслі поставили вікна, то згадали, що треба мурувати піч. А як її мурувати, коли вони забули взяти в дідуся кельму? Не будеш же рівняти глину хвостиком чи лапкою. Це ж неохайно і некультурно. Щоб не відривати від роботи славних теслярів — баранця-молодця і цапка — білого клубка, наш Рябко без проволоки погодився збігати до дідуся.

— А як перестріне тебе вовк? — стурбувалися усі друзі.

— Утечу, а може, й перехитрую його. Я обережненько, — та й побіг березовим гаєм понад заболоченою місциною, де тепер вечорами збирались на співи довгоносі вальдшнепи. Земля тут була замшіла, м’яка, і Рябко розмислив, що навіть коли перестріне його вовк, то не здожене — почне грузнути в болоті. Як закінчилась низина, Рябко вбіг у калиновий гай. Колись восени він був тут з дідусем. Ввійшли вони в гай, а деревця і накрили їх, мов шатром, червоиими калиновими кронами.

— Надивляйся. Не завжди стрінеш таку красу, — сказав дідусь тоді.

З калинового гаю Рябко вибіг у чорнолісся, що саме зацвіло блакитним рястом. Ой, скільки ж його багато! Наче шматки неба попадали на землю.

Раптом нюхом Рябко почув небезпеку. Оглянувся — і шерсть піднялася догори — за ним, ошкірившись, плече в плече, бігли вовк і вовчиця.

— Попався, попався, негіднику! — радісно заволав вовк. — Утікай — не втікай, а ти вже наш!

— Він уже в торбі! — ошкірилась і вовчиця.

З усіх ніг, з усієї сили кинувся бігти Рябко до дідової оселі. Та де там утекти від вовка. Все ближче і ближче стрибками наближається він, вже чути його дихання і харчання, вже, видно, ніщо не врятує Рябка. Раптом він перед собою побачив два дуби, що виросли з одного кореня. Підскочив Рябко й стрибнув у проміжок між дубами. З розгону скочив за ним вовк — і застряг між дубами. І так застряг, що й поворухнутись не може, тільки стогне від болю, навіть не дивиться, як зникав між деревами Рябко.

Підбігла до вовка вовчиця, стала і лапами і головою зарятовувати чоловіка, але нічого не виходить з її зусиль — так сильно дерева затисли живіт вовка. І отакенними сльозами заплакав сіроманець.

— Коли б я знав, що так буде, ніколи б не гнався за чиїмось життям. — І отут вовк побачив свою останню хвилину: з чорнолісся вийшов з рушницею мисливець. Застогнав сіроманець, сказав востаннє щось вовчиці, але її вже не було коло нього: чимдуж кинулась утікати вона.

А тим часом Рябко лісами, та перелісками, та зрубами добіг до знайомого поля і одразу побачив на ньому дідуся і бокастенького, запряженого в борону коника. Вони старались і собі, і добрим людям на хліб. Працюючи, дідусь ще й курникав свою улюблену пісеньку:

Ой під яром, яром
Пшениченька яра,
А в долині овес.

Вискнув, гавкнув од радості Рябко, кинувся до дідуся, до коника, почав їх обнімати та цілувати.

— Рябко, дорогий, і де ти взявся? — аж розчулився дідусь. — Чого так захекався та перепався?

— Це я від вовка утікав, — і Рябко розповів і про свою пригоду, і про всіх друзів, що залишились у березовому лісі, навіть про борсукову сімейку згадав.