Леся Українка

Лісова пісня (скорочено)

	такий болючий погляд, повний туги
	і каяття палкого, без надії...
	Людина тільки може так дивитись!..
	Я ще до мови не прийшла, як він
	схопивсь на рівні ноги, і від мене
	тремтячими руками заслонився,
	і кинувся, не мовлячи ні слова,
	в байрак терновий, там і зник з очей.
Лісовик
	І що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка
	Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю
	край сеї хати. Я не маю сили
	покинути її... Я серцем чую —
	він вернеться сюди...

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стіни.

Лісовик
	Дитино бідна,
	чого ти йшла від нас у край понурий?
	Невже нема спочинку в ріднім гаю?
	Дивись, он жде тебе твоя верба,
	вона давно вже ложе постелила
	і журиться, що ти десь забарилась.
	Іди спочинь.
Мавка (тихо)
	Не можу я, дідусю.

[...]

Килина з відром у руках шпарко пробігає до лісового потока, з гуркотом набирає відром воду і вертається назад уже трохи тихшою ходою. Завважає близько дверей Мавку, що стоїть при стіні знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя.

Килина (спиняється і становить відро долі)
	А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна,
	чи, може, змерзла?
	(Термосить Мавку за плече).
Мавка (насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
	Сон мене змагає...
	Зимовий сон...
Килина (відслоняє їй обличчя і пізнає)
	Чого сюди прийшла?
	Тобі не заплатили за роботу?
Мавка (як і перше)
	Мені ніхто не може заплатити.
Килина
	До кого ти прийшла? Його нема.
	Я знаю, ти до нього! Признавайся —
	він твій коханок?
Мавка (так само)
	Колись був ранок,
	ясний, веселий, не той, що тепер...
	він уже вмер...
Килина
	Ти божевільна!
Мавка (так само)
	Вільна я, вільна...
	Сунеться хмарка по небу повільна...
	йде безпричальна, сумна, безпривітна...
	Де ж блискавиця блакитна?
Килина (сіпає її за руку)
	Геть! Не мороч мене! Чого стоїш?
Мавка (притомніше, відступаючи од дверей)
	Стою та дивлюся, які ви щасливі.
Килина
	А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

Килина (оговтавшись від здивування, ворожо)
	Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!
	Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..
Хлопчик (вибігає з хати. До Килини)
	Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,
	а баба не дають!
Килина
	Ей, одчепися!
	(Нишком, нахилившись до нього).
	Я там під печею пиріг сховала,
	як баба вийде до комори — з'їжте.
Хлопчик
	Ви-те суху вербу встромили тута?
	Та й нащо то?
Килина
	Тобі до всього діло!
Хлопчик
	Я з неї вріжу дудочку.
Килина
	Про мене!

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З ліса виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

(Скрикує радісно, вгледівши його, але зараз же досада тамує її радість).

	Таки явився! Де тебе носило
	так довго?
Лукаш
	Не питай
Килина
	Ще й не питай!
	Тягався, волочився, лихо знає
	де, по яких світах, та й «не питай»!
	Ой любчику, не тра мені й питати...
	Вже десь ота корчма стоїть на світі,
	що в ній балює досі свита й шапка.
Лукаш
	Не був я в корчмі...
Килина
	Хто дурний, повірить!
	(Заводить).
	Втопила ж я головоньку навіки
	за сим п'яницею!
Лукаш
	Мовчи! Не скигли!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

	Ось я тебе тепера попитаю!
	Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?
Килина (спочатку збилась, але хутко стямилась)
	А що ж ми мали тута — голод їсти?
	Прийшли купці, купили, та й уже.
	Велике щастя — дуб!
Лукаш
	Таж дядько Лев
	заклявся не рубати.
Килина
	Дядька Лева
	нема на світі, — що з його закляття?
	Хіба ж то ти заклявся або я?
	Та я б і цілий ліс продати рада
	або протеребити, — був би грунт,
	як у людей, не ся чортівська пуща.
	Таж тут, як вечір, — виткнутися страшно!
	І шо нам з того ліса за добро?
	Стикаємось по нім, як вовкулаки,
	ще й справді вовкулаками завиєм!
Лукаш
	Цить! цить! не говори! Мовчи!
	(В голосі його чутно божевільний жах).
	Ти кажеш
	продати ліс... зрубати... а тоді вже
	не буде так... як ти казала?
Килина
	Як?
	Що вовк...
Лукаш (затуляє їй рота)
	Ні, не кажи!
Килина (визволившись від нього)
	Та бійся Бога!
	Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?
	Ходи до хати.
Лукаш
	Зараз... я піду...
	от тільки... тільки... ще води нап'юся!
	(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивитьея
	задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).
Килина
	Ну? Що ж ти думаєш?
Лукаш
	Я? Так... не знаю...
	(Вагаючись).
	Чи тут ніхто не був без мене?
Килина (шорстко)
	Хто ж би
	тут бути мав?
Лукаш (спустивши очі)
	Не знаю...
Килина (злісно посміхнувшись)
	Ти не знаєш,
	то, може, я що знаю.
Лукаш (тривожно)
	Ти?
Килина
	А що ж!
	Я відаю, кого ти дожидаєш,
	та тільки ба! — шкода твого ждання!
	Якщо й було, то вже в стовпець пішло...
Лукаш
	Що ти говориш?
Килина
	Те, що чуєш.
Мати (вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша.
	Він холодно приймає те вітання)
	Сину!..
	Ой синоньку! Ой що ж я набідилась
	з отею відьмою!
Лукаш (здригнувшись)
	З якою?
Мати (показує на Килину)
	З тею ж!
Лукаш (зневажливо всміхаючись)
	І та вже відьма? Ба, то вже судилось
	відьомською свекрухою вам бути.
	Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.
Мати
	Якби ж я знала, що вона така
	нехлюя, некукібниця!..
Килина (впадає в річ)
	Ой горе!
	Хто б говорив! Уже таких відьом,
	таких нехлюй, як ти, світ не видав!
	Ну вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! —
	залізо — й те перегризе!
Лукаш
	А ти,
	я бачу, десь міцніша від заліза.
Килина
	Від тебе дочекаюсь оборони!
	Такої матері такий і син!
	Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
	помітувано мною?
Мати (до Лукаша)
	Та невже ж ти
	не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
	чи я їй поштурховисько якесь?
Лукаш
	Та дайте ви мені годину чисту!
	Ви хочете, щоб я не тільки з хати,
	а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!
Килина (до матері)
	А що? діждалась?
Мати
	Щоб ти так діждала
	від свого сина!
	(Розлючена, йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином,
	що вибігає з сопілкою в руках).
	Оступися, злидню!
	(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).
Хлопчик
	Ви-те прийшли вже, тату?
Лукаш
	Вже, мій сину.
	(На слові «сину» кладе іронічний притиск).
Килина (вражена)
	Ну то скажи йому, як має звати, —
	уже ж не дядьком?
Лукаш (трохи присоромлений)
	Та хіба ж я що?
	Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.
	(Гладить хлопця по білій голівці).
	Чи то ти сам зробив сопілку?
Хлопчик
	Сам.
	Та я не вмію грати. Коб ви-те!
	(Простягає Лукашеві сопілку).