Леся Українка

Бояриня (скорочено)

Ганна (лащиться до Оксани)
	Як хочеш, так і зватиму, сестричко,
	Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
	як брат тебе з України привіз!
Оксана
	Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
	а може, ж я лиха...
Ганна
	Ні, ні, ти добра!
	Ти, бач, усе до мене: «погуляй,
	забався, не сиди!» А ти б почула,
	як інші всі боярині спиняють
	своїх сестер та дочок. Їй же Богу,
	ні за поріг не випустять ніколи.
	(Ще більше лащиться).
	Оксаночко... ріднесенька... я маю
	тебе щось попрохати...
Оксана
	Що, сестричко?
	(Ганна мовчить збентежена).
	Хотіла б, може, що з моїх уборів?
	Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
	ще й коси у дрібушки заплету,
	вберу тебе неначе гетьманівну.
Ганна (смутно)
	Та ні, сього матуся не дозволять...
	Я не об тім... Я хочу попрохати,
	щоб ти... пішла зо мною у садок...
Оксана
	Ото й всього? Було про що просити.
	Ходім хоч зараз.
Ганна
	Ні, не зараз, потім...
Оксана
	Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Ганна
	Та бач... самій отам в садку сидіти
	мені не можна...
Оксана
	Вже й сього не можна?
Ганна
	А з мамкою піти — вона розплеще
	усім про те, чого я там сиджу.
Оксана (сміючись)
	А ти ж там що, ворожиш?
	От хитруха!
Ганна
	Та я нічого... тілько виглядаю,
	чи не проїдуть вулицею часом
	царські стрільці. Вони надвечір їздять.
Оксана
	Либонь, царський стрілець тобі устрелив
	дівоче серденько?
Ганна
	Та я ж, Оксано,
	заручена.
Оксана
	За царського стрільця?
Ганна
	Авжеж.
Оксана
	То чом же він до нас не прийде?
Ганна
	Я в теремі, а він там у світлиці.
Оксана
	То вам і бачитись не можна?
Ганна
	Де ж там!
Оксана
	Прилюдно — ні, а тілько крадькома?
Ганна
	Ні, як то крадькома?
Оксана
	А ти ж хотіла
	до нього вийти у садок.
Ганна
	До нього?
	Ні, я ще сорома не згубила!
	І як се ти подумати могла,
	що я тебе просила провожати
	мене на сходини?.. Невже, Оксано,
	вважаєш ти, що я така нечесна?
Оксана
	Та Бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
	Як дівчина постоїть на розмові
	з своїм зарученим, то вже й нечесна?
Ганна
	Авжеж, тут так.
Оксана
	Навіщо ж ти виходиш
	туди в садок?
Ганна
	Я здалека дивлюся,
	як він там вулицею проїздить.
	Інакше ж я його ніде не бачу,
	хіба що в церкві.
Оксана
	Де ж ви розмовляли?
Ганна
	Нігде.
Оксана
	А як же він тебе посватав?
Ганна
	Як? Через сваху. Як звичайно всі.
Оксана
	Я щось не розберу.
Ганна
	Бо ти не знаєш
	тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
	тобі розкажуть, бо всього достоту
	і я не знаю.
Оксана
	Нібито виходить,
	що ви отак, не мовивши ні слова,
	і поберетесь?
Ганна
	Так найпристойніше.
Оксана
	Чудна тут молодь!..
	(Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха, мрійливо).
	Я ж, було, щовечір
	виходжу до Степана на розмову.
Ганна
	Як заручились?
Оксана
	Та... як заручились...
	Ну, раз стояла з ним не заручившись,
	інакше хто ж засвататися може?
Ганна (закриваючись)
	Ой лихо, сором!

Оксана мовчки знизує плечима.

Ганна
	А твоя матуся
	не знає й досі про твої стрівання?
Оксана
	Чому не знає?
Ганна
	Що ж, вона простила,
	не прокляла тебе?
Оксана
	Та за що, Ганно?
	Самі ж вони були пак молоді,
	то знають, що то любощі.
Ганна
	Оксано!
	Що тілько ти говориш?
	(Знову закривається).
Оксана (сміється)
	От дурненька!
Степан (увіходить поспішно)
	Оксаночко, передягнися швидче
	в московське вбрання. Там прийшли бояри.
Оксана
	Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
	між чоловіцтвом бути.
Степан
	Бачиш, любко,
	ти маєш тілько їх почастувати,
	та й знов у терем вернешся.
Оксана
	Отак?
	А як же частувати їх, Степане?
	По-нашому, чи, може, як інакше?
Степан
	Ти винесеш їм на тарелі меду, —
	матуся прилаштують, як там треба, —
	уклонишся, боярин поцілує
	тебе в уста...
Оксана
	Степане! Що ти кажеш?
	Мене бояри цілувати мають?
	Чи се мені почулося?
Степан
	Ні, серце,
	воно так є, та в тім нічого злого, —
	то тілько звичай!
Оксана
	Се ще также звичай!
	Нехай йому абищо! Не піду!
Степан (понуро)
	Як хочеш, тілько ти нас тим загубиш.
Оксана
	Таке вигадуєш!
Степан
	Ба, ти не знаєш,
	які тут люди мстиві... За зневагу
	старий боярин візьме, як не вийдеш,
	а він же думний дяк, він має силу —
	он син його ще молодий, — вже стольник;
	він оклепає нас перед царем,
	а там уже й готово «слово й діло».
Оксана
	Ти не жартуєш?
Степан (ще понуріше)
	Як тобі здається?
Оксана (з жахом)
	Степане, та куди ж се ми попались?
	Та се ж якась неволя бусурменська?
Степан
	Я й не казав тобі, що тута воля.
	Та якби ми не гнули тута спини,
	то на Україні, либонь, зігнули б
	у три погибелі родину нашу
	московські воєводи... Ось ти млієш
	з огиди, що тебе якийсь там дід
	торкне губами, а як я повинен
	«холопом Стьопкою» себе взивати
	та руки цілувати, як невільник,
	то се нічого?
Оксана
	Боже мій... Степане!
	Хто ж каже, що нічого?
Степан
	Отже, бачиш...
	Та що я тут розвожуся? Там дяк
	мене чекає. То скажи, Оксано,
	ти вийдеш?
Оксана
	Я не знаю...
Мати (виходить з кімнати)
	Вийди, доню,
	голубонько! І я тебе прошу!
	Не дай мені старій на очі бачить
	Степанової згуби!
Ганна
	Ой, сестричко!
	Якби ти знала, що за лютий дід
	отой боярин!.. Я тебе благаю!
	Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
	(Ридаючи кидається до Оксани).
Оксана (до Ганни холодно, якось надміру)
	Я вийду. Дай мені московське вбрання.
	Ганна кидається до скрині.
	А ви, матусю, наготуйте меду.
	Іди, Степане, бав тим часом гості.

Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.