|
|
I
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була,
Ти грації сама ще додала
До чарів, що дала тобі натура.
Куди б ти тільки в хату не ввійшла,
Зникає всім із чола тінь похмура,
Яснішає душа, смутна й понура,
Йде геть журба, що душу облягла.
Так сонцю після хмарної години,
Коли на землю кине промінь свій, —
Радіють люди й звірі, а рослини
|
|
|
