Панас Мирний

Хіба ревуть воли, як ясла повні? (скорочено)

— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти — неситу ту прожир: «Поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Та як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? Дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив... А в його як?

— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...

— Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знаємо ваші каверзні... Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж мені хоч за ці два роки!

— Заплачу... наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.

— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду скажу: давай рощот! — і дасть...

— По гамалику...

— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? Га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, ґрунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ... Рощот давай! В одно слово: рощот!

— Толкуй...

— Дурню, а не толкуй!

— Ти сам дурень... Залив очі та сам не знаєш, що верзеш...

— Що ж я верзу?.. Кажи: що? — сучиться п'яний.

— А то... що як почує хто та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!

— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень.

— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів...

— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

— Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..

Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей не креснув зачепа... Люди збігаються з усіх боків, оступлять, дивляться — що далі буде.

— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по пиці... Той — здачі. Зчепилася бійка... крик... ґвалт... Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? Гаразд не знав ніхто... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... «А як не дасть, та ще... не доведи Боже, щоб гірше не вийшло!»

Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались... І ходили до жида в шинок могоричу пити...

Минуло Водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот та й рощот... Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..

— Бач!.. — в один голос: — значить, наш дурить! Коли ж так, — не діжде!..

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку.

Прийшли; стали у дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея, розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигонув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий...

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись.

Піщани поздіймали шапки; кланяються.

— До вас, пане...

— Чого!

— За грішми, пане...

— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

— Що два роки служили, пане...

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...

Мовчать передні, кланяються.

— Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...

— За яку плату?.. Закон велів!

— Закон? — знову викрикує зсередини. — То ви самі настановили такий закон!..

— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди та побалакаємо...

— А чорта! Давай гроші!

— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми тільки прийшли просити плати...

— Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан...

— Не цвікай!.. Годі... не боїмося!.. — знову зсередини.

— Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то — я вас усіх у тюрму запру... на Сибір попру!

— Не дуже! Не дуже! Не скачи так! Ач, який прудкий! Давай лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивається?.. — аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать: зступаються ближче один до одного кланяються...

— Ага? Так ви не хочете бунтовщика видати? Не хочете? Так ви бунтувати?.. Га?.. Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла, а потім — немов набиралася духу — пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...

— Що він нас страхає? Дума — злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. Плату давай!! Рощот!!!

Крик, гук з усіх боків, на увесь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє... Він погнав його у горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з однії кімнати у другу та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому...

Василя Семеновича і ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...

На другий день — чуть зоря — уже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця у Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій у Піски: «бунт!» Ларченка як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в стані... У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, і здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв як поет Василя Семеновича віршами... Коні під'їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко ускочив в санчата та, тільки духу, попер у Піски.

У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто — на дивовижу.

Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там — підскакувати та репетувати на все горло, — аж піна з рота летіла...

Громада собі гуде:

— Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. Котолупе!..

Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник — тільки дарма накричалися та з тим і поїхали.

А піщани слідом за ними послали у Красногорку Василя Деркача нишком довідатись: чи дома пан? що там чутно?

Деркач незабаром вернувся.

— Немає, — каже. — Учора звечора зібрався та з панією й поїхав... не сказав і куди.

— Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...

— Глядіть же! Не попускай, братця, свого! — викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зайшов до його й у шинок.

Коли це на ранок летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила...

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Москалі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду.

Кривинський як посередник вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?

— Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просим...

— Як свого?

— А так! За віщо ж ми два роки служили?.. Дурно?? — хтось подає голос зсередини.

— Хто там кричить? Давай сюди! — зіпонув Кривинський.

Громада затовпилась; ще тісніше збилася в купу; стали один одного за пояси брати...

— Сюди його давай! Хто викрикує? — желіпає посередник.

Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів — лає...

— Не дуже лиш! Не дуже! — знову хтось зсередини.

— Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! — обернувся Кривинський до справника.

— Розги! — зіпонув той на москалів в одмову посередникові.

Москалі кинулись до крайнього...

— Не давай! Не давай, братця!.. За що нас бити? За віщо нас нівечити?..

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись.

Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав... Москалі підняли...

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, метається на всі боки:

— Братця! — кричить. — Не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!..