Панас Мирний

В дорогу!

Минули ті роки щасливі... Весно-чарівнице! Де ти їх поділа, куди ти замчала від мене?.. Втомилося серце від бур та негоди, довідавшись першої зради... Меркнути стали ясні надії. Буйні гадки почали осідати на землю. Доносився лемент з рідного краю... Я кинувсь-жахнувся... Сестро кохана! Де твої веснянки молодії?

Нема їх — минули... А чий же то голос здалека доходе до мене? Чия довга та жалісна пісня голосе? То ти мене, Сестро, задумала втішити піснею горя людського — журбою мого безталанного краю.

Ось він увесь перед нами... Літа за літами минають, віки за віками проходять — неволя та кривда панує, а доля, знай, плаче-голосить, все правди у Господа просить: не дає заснуть козакові!

Носить вона скрізь небораку: по широких степах, на конях баских — на безвідді та спеці; по глибоких морях — на човнах-байдаках, у кипучій та пінявій хвилі; і у січі завзятій-палкій полива його кров'ю людською.

І ти всюди за ним... Невидимою тінню чи страшною марою носишся там, де тебе вороги і не ждали... Закликаєш людей на криваву розправу за обкрадений край, за поламану правду та віру святу, за братерство та волю.

Обізвались непрохідні бори, одкликнулись яри та діброви, і безкраї степи одгукнулись... Піднялось догори бойове знамено... Захитався бунчук у ворожих руках і схилився... Підлетіла ти бистрокрилим орлом і вхопила його в малосилії руки... «Ось він — дивіться!» — скрикнула ти, підіймаючи високо вгору.

Забили в литаври гучні; заграли козацькії сурми... Загула-загукала лицарська слава над Дніпром аж до синього моря... «Та не буде жида, та не буде ляха!..» — гукала. Навіщо?.. Для чого?.. «Рано прийшли ми!» — промовила жалібно ти — і перекинула бунчук до сусіди...

Не той тепер став я... Молодеє завзяття підкосило лихо та невдачі; високі заміри зламало життя й потрощило; гарячеє серце втратило багато сили й запалу... Зневірилось все мені в світі — і те недовір'я, мов шашіль, наскрізь проточує мою немічну душу... Постарів я та зубожів, як і край мій убогий.

Сестро убогих! де ти? Куди ти замчалась від мене? По яких сторонах, по далеких краях ходиш-блукаєш?.. Прийди! Хоч на часину прилинь! Руку в недузі подай і поможи нам знайти стежку в забутий наш край!

Довго ми — ой, як-то ще довго! — тинялись в чужій стороні, пестили думки чужі, співали пісні не свої... Чи не пора нам завернути додому?

І ти, моя доле слухняна, послухалась побратима старого: ти знову зо мною, знов коло мене... Де ж твої, Сестро, блискучі та пишні убори? Де краса молода твоя ділась?.. Де твій голос дзвінкий та приязний?..

В простій, старенькій спідниці, згорблена-зморщена, як та бабуся, ти підступаєш до мене... Личенько зсушене, мов та оцвівшая квітка; голос — наче листя сухе шелестить восени, опадаючи тихо додолу... Чи все те пожерла чужа сторона, чи тяжке лихоліття забрало?..

Ти прихилилася до мого уха... Шепчеш мені слово надії... Глибоко запада в мою душу те слово! Серце як не вискочить в грудях: віра в йому оживає на іншую, кращую долю, а роздрочена думка, знай, вимахує крила, щоб залетіти за хмари... Годі, дурисвітко! Опустися на землю, гаразд подивись кругом себе!

Як у чистій та тихій воді одбиваються гори й долини, так в твоїх очах мені видніється світ увесь... Бачу я нелюдську людей жизність та муки голодного брата, безпомочні сльози вдови, плач малих діточок, зраду своїх і чужих, муки пропащих надій, лихої долі заміри... Буде! Дай одпочити моїм втомленим очам!

Чую я, чую, Сестро-співухо, як ти голосиш... Та ба! Ніхто тебе слухать не хоче... Не диво, якби то було серед лісу, старого столітнього бору, темного та непрохідного, чи серед моря безкрайого та безвидного, або серед пущ та нетр непролазних, а то — серед людей!..

Ми одинокі з тобою... Блукавши по світу широкім, своїх розгубили, а чужих не придбали... Землякам, бач, не рідні наші найкращі бажання, не свої наші святії надії, для чужих ми недовірками стали...

Хто ж нашу пісню-голосіння послуха? Хто до нас серцем приникне? Кому нам сповірить журбу нашу й сльози?.. Чи не тим гречкосіям убогим, орачам неосвітним та темним, що й мення позбулись у своєму рідному краї?.. Чи до кого нам тепер повернутись?

Сонечко красне з високого неба поглядає на землю. Світить однаково на лихих і на добрих, живить і гріє кожну билину... Є йому доволі роботи! Місяць, прокравшись крізь густі віти, зирне на нас оком холодним — і покотиться геть собі далі... Він поспіша за прудкою землею! Боязка зірка виткнеться з хмари — із переляку погасне... Вітрець повійне — зашумить, зашепоче... Хто розбере їх тихую мову?! А люди? Їм за гармидером ніколи слухати нашої пісні!

«Рано ми вийшли на поле жати, рано й пісень заспівали!» — утішаєш ти мене, Сестро, щоб заспокоїти хоч трохи моє розраджене серце... Що ж нам зосталось: прокльони складати чи плакатись на гірке безталання?.. Шкода заходу, Сестро! Наші прокльони зникнуть, як дим той на широкім просторі, а сліз наших ніхто не обітре... У всякого є своє лихо: багато добра свого в світі... Не до пісень тепер голосних-обжинкових!..

Коли ж так, моя втіхо-порада, — коли час для пісень тих минувся, — не мороч голови нічиєї! Краще розказуй ти людям просто й правдиво про буденне життя мого краю... Помагайбі — в дорогу!