До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього. — На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф. Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив. — А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш? І якась жінка гупнула його в шию. — A-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти! — А ти чий, такий чемний? — Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте... — Ой, яке я тебе била... Куди ж ти несеш їсти? — Дєдеві несу на лан коло ставу. — Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід. Пішли разом. — А хто обід варив? — Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене. — Та не слаба мама? — Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю... — Ото ти робітник! — Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий... Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.
IV
Три дні опісля. Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух. — Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть. — Семенку, не переломи дитину. — Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти? — Не хочу. — Дєдя зсукали ще свічку та й казали, що якби-сте умирали, аби вам дати у руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати?.. Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли. — Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли. Взяв дитину та й вийшов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Семенку, аби-с не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати. — Я не дам та й дєдеві буду казати. — Не поможе нічо, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіща! Як віростеш, аби-сте си межи собов дуже любили, дуже, дуже! Аби-с помагав їм, аби-с не давав кривдити. — Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, я буду до них щонеділі приходити. — Семенку, аби-с просив дєдю, що мама наказувала, аби вас любив... — Їжте булку. — Співай дитині, най не плаче. Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала. У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихоньки спадала між діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками... |