...Вісім весен і зим,
вісім осен і літ,
то тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене,
потрясали кістки
ці безумні круки,
і за те, що з собою на герці
я виснажував марно всі сили
не первий,
рвали нерви,
і жили,
і серце...
Скільки раз я хотів
за нестриманий гнів
і за дум чорні лебеді й круки, —
взявши мавзера темного в руки, —
(щоб надворі летіли сніжинки,
коли небо сліпе і рябе), —
і поставить себе
до
стінки.
Довго, довго я був із собою в бою...
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар
і
націоналіст.
|
