Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий...
Зіткнулися в грозі два трона...
Хто переможе?.. Буде бій!..
І не один. Вкраїна сниться,
Вікінгу сниться вся в садах...
Мазепа жде йото, і криця —
— Петро — розсиплеться у прах.
Лиш треба здвоєно ударить
Його у точку, ще й одну!..
І загудуть кругом пожари,
І шведи виграють війну.
Шматочок ласий Україна.
Так дума Карл — напівдитина,
Що раз уже Петра розбив
Біля Балтійських берегів.
. . . . . . . . . . . . .
XXVI
Блакитний вечір. Шум акацій,
Немов на вулицях весна,
А у розкішному палаці
В покоях бродить тишина.
Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам'янів.
Він у жупані малиновім,
Як кров, що марно він пролив.
Мазепа
Куди, куди піду од суму?
Під землю чи в глибини вод?!
Хіба ж я міг таке подумать,
Що проти мене мій народ?...
Що він мої розіб'є мрії
Так, як Петро чужинну рать,
Що він ніколи від Росії
Не зможе серця одірвать.
А я шукав у морі броду
І не знайшов його, о ні!
Й навіки проклятий народом,
Умру на рідній чужині.
Я помилявся од любові,
Що, як пожар, в моїх очах.
О не розвій, молю, Молдово,
По смерті мій печальний прах! —
Мазепа сивий. Тільки брови
Все ті ж у нього, як колись.
Тепер він молиться Молдові,
Як Україні він моливсь.
Вони, як сестри. Що ж. Він битву
Програв, і в серці тільки тьма.
Прийма Молдавія молитву,
А Україна не прийма.
Господар
Нещасний брате, годі муки!
Її не вичерпать до дна.
Хай дні твої, як чорні круки,
Та ще повернеться весна...
Покайся. Їдь на Україну,
На степу рідного суцвіть,
Що йшов за нього ти до згину.
І рідний край тебе простить.
Мазепа
Не можу я... Я вже проклятий,
Хоч степ і кличе, і гука.
Якби ти знав, мій добрий брате,
Яка важка в Петра рука!
Як жаль, що серце бідне гине,
Що мало все, поля й блакить...
Мене б простила Україна, —
Петро проклятий не простить.
Які ще в світі є падлюки,
Короно-деспоти які! —
І він в одчаї ломить руки,
А очі! Очі, як штики...
Вони із люті і туману,
Мов не приймає їх земля,
Ті очі, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад Віслою, де чуло
Гілля зітхання молоде...
О ні! Не вернеться минуле,
Назад ніколи не прийде.
Мазепа
Тепер нічого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би вічним сном. —
І похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
«Заснуть, заснуть...»
Чужинний вечір
Кривавить хмари за Дністром...
Страшний тягар упав на плечі
Мазепі перед вічним сном,
Що зазирав йому у очі
Диханням холоду і ночі.
|
