— Гляди ж, — каже Петро, — мо’, й справді старости, то гарбуза дай їм... Ми молоді ще — ще погуляем... як гарно!.. а там, дасть бо’, і поберемось. Виходь же на вулицю. А Маруся: — Вийду, вийду. Та й пішла... і так несміливо: що ступить, та й придивляється з-за вишеньок, і то побіліє, то почервоніє. А Петро ще раз: — Виходь же! Та через лісу, та до молоді, що вже пісень заводила. Маруся виткнулась з садка і, як скам'яніла, стоїть і не зворухнеться. Глянула до хати, аж там... міщанин якийсь з батогом, такий засмальцьований. Батько гукнув її ближче, міщанин і питає: — Ну, дівчино, наймешся до мене? А батько: — Хоч не найметься, то наймем. Так і залилась бідна сльозами. Батько й каже: — Плач не плач, а нічого не поможеться. Я вже ось стільки жалів тебе, не наймав, а це не по силі вжаліть. Ти ось, слава богу, дівка, тобі й сього й того треба, та й ті більшають (у Симона ще є маленьких троє). І тим треба, та й так усього треба, а я... що я сам... Та ще он і люде тюкають: яка, кажуть, дівега, а він у такому вбожестві держить її дома... Так ото таке: оце, спасибі, трапивсь чоловік, дає 35 карбованців, дає зодів, то де нам узять? — наймайсь, та й нас будеш піддержувать. Мати там сльози втира, а там те ж: — Наймайсь, доню, нічого не зробимо. Спасибі, що й лучились дядюшка ці, у їх же легше-таки, ніж у хазяїна де абощо. А міщанин: — Е, у наших легко, ми торгуєм, телята ріжем, у наших усе сиди, усе гуляй... і у наших — город — благородне усе... — Такий чудний. Маруся нічого вже. Пішла в хату... Вийшла і без квіток, і без намиста, у буденному в усьому. Сіла на віз поруч з різником, поїхала. Їдуть поуз молодь, дивиться Петро... побілів-побілів. А Маруся... затулилась хусточкою та так і здригається вся, сльози так і ллються. «Отак, — думаю, — вийшла на вулицю!» Тижнів через два після цього я у городі був. Сюди заглянув, туди никнув та аж до смерку дом'явсь. Смерком іду додому. А тихо так. Я йду дорогою, а пішоходом іде дівчина якась: у кохточці, в спідничині, платочком зап'ята і босо. Я б і байдуже до неї, та дивлюсь — за нею сунуть... паничі якісь, такі повбирані: піджаки на їх такі аж вороні, чоботи, чи ботинки там, аж риплять. От де люде, подумаєш, а вони... сунуть, і оце як не видно нікого такого, панка якого абощо, то вони так ні з сього ні з того: «кахи!» на ту дівчину або штовх один одного, то той, ніби ненавмисне, та як поточиться, та на неї. А вона, бідна, тільки що не плаче. — Чого ви, — каже, — начепились на мене? Що я вам винна? Я дививсь, дививсь, а далі одваживсь та й кажу: — А що то ви робите? А ще й городські, — кажу, — розумними щитаєтесь. Вони помнялись, помнялись, один і мурлом назвав мене, та й повернули назад. Я — до дівчини до тії, вона нічого мені. Ідемо. Дивлюсь — по знаку щось. Придивляюсь — аж Маруся! Та така: щоки позатягало їй, очі як у ямах, сльози блищать... — Це ти? — кажу. — Як живеш? А вона, мов крізь плач аж: — Та оце ж, оце ж так... Іду, посилали в місце в одно, а вони й... напали. — Що ж воно за паничі, — кажу, — розпутні такі? — Писарчуки, сапожники. Позбираються та й дивляться наймичок... аби вечір. — То лихо, — кажу. А вона: — Це й нічого ще, а то, а то... — та й заплакала, а далі так жалібно: — А то... а то посилають за булкою раз, я й пішла. А надворі хороше, хороше було. Місяць... аж сяє, тихо та тепло... та ще ми живем в уличці, од дерева недалеко, та бузок пахне... А тут ще... як заспівають парубки десь, дівчата — боже! — у мене так і забилось серце... Натякнула й замовкла, про Петра, видно, хотіла казать, помовчала й каже: — Вони ото... сидять, співають, голубляться... Господи!.. так би й полетіла туди. Та заплакала тільки та й іду. Коли це хіп мене... з-під огорожі. Я — ой! а далі й... рот затулили. Та уличка глуха, так вони... так вони... Не доказала, затулилась долонями та як ридне: — Боже мій, — каже, — боже мій! Та поки й ув уличку не повернула, усе плакала. |