Архип Тесленко

Мати

Перед різдвом якось ішов я в больницю. Було хмарно, морозець був, і вітер був... такий: у полі іноді як захватить сніг, та хай держиться, коли хоче, або як прижарить ув уші... та ще з таким висвистом. Так зате ж хоч, спасибі йому, іти помагав: у спину як попре, попре... Еге, іду і ось як верстов... верстов за скількись до города догоню бабу: в кожушанці в старенькій, під плечем ціпок, зігнулась і диба. Я поздоровкавсь та й кажу:

— Змерзли, бабо?

А вона так болісно:

— Змерзла, сину... А тут ще й у грудіх кленить, голову палить. Якби... якби не за вітром, так хоч лягай... хоч лягай прямо...

— А куди ж це вам, — кажу, — забажалось по холоду та в немочі в такій?

— До земського, сину, до земського... піду горем... горем хвалиться... — та витягла хусточку з рукава, утира сльози й плаче:

— Синочка вигодувала... на лихо, на гріх великий... плачу тепер... плачу на його, та плачу й на себе: годувала, та... та не вчила...

Я став іти тихше, врівні з бабою: «Що таке?» — думаю. Як ось вона перехлипала трохи та й давай розказувать:

— Не вчила... Він одинець у мене — померли старшенькі — одинець та й сирітка. Од батька зостався невеличким, годочків так із шість було йому. Так я й... зробила... чоловіком... його.

А воно ж маленьке, а таке, матінко, розумне було, ну, сказано ж тобі — таке розумне було. Назбирає трісочок оце, та й майструє хатку чи там хлівець, та й майструє. Та ще побіжить чебрецю нарве та й діл застеле ще, гіллячка налама, клечання наставить... Та ще таке ж було: найде жучка оце, та й дивиться на його, та й дивиться, та й голубить його... Господи, яке ж то воно й було розумне!

А то якось квасольку полю, а воно, як курчатко, біжить із садка і хрущика на лопушинні несе. Принесло та й питає: «Мамо, що оце?» — «Хрущ», — кажу. «А нащо ж, — каже, — й хрущі є, хіба й хрущам жить треба?» — «Чого, — кажу, — то тільки людям треба». — «А він не кусається?» — «Ні», — кажу. «А чого він лізе ось?» — «Ноги є», — кажу. «А якби не було ніг, чи поліз би?» — «Повиривай, — кажу, — то й побачиш». Так таки прямо й кажу: «повиривай». — «А хіба ж, — каже, — можна?» — «Чого ж?» — кажу. «А в його ж не болітиме?» — «Та чого там», — кажу.