Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Архип Тесленко

Школяр

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

Аж перекидається та плаче Миколка:

— Он... он, — каже, — усі... учаться — і Василь, і Павло... гарно як.

— Іч, старцюго, рівняється до яких...

— А хіба... хіба душа в мене... хужа?

— Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!

— Божевільний, — жінка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..

— А, ти розумна!

— Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак?

Прокіп, ніби засоромившись:

— Та ти, ти, — каже, — домелешся!

— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.

— От боже мій, — каже, — і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе... Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно-досадно:

— Школа... школа — здирство, школа — грабіж... — кинув мотузку, надів шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!

Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши.

А Миколка:

— Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-під полу до дверей.

— Куди ти? — мати до його.

— У школу... хай... як знають...

— Обідать же... чоботи ж...

— Хай!..

Надійшов вечір. Засвітили. Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка:

— Ось, ось, — показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе... учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе... сиджу, а вони: «Чого ти сумний такий?» — «Чоботи порвались», — плачу. «Цить, — кажуть, — у мене зайві є». Виносять. «На», — кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибі, — каже, — дай бог здоров'я йому.

Миколка:

— Хе... а покажіть і батькові!

— А дивись іди, Прокопе, — каже мати.

Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.

— Дивись іди, глушмане.

Прокіп наче й не знає нічого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухавсь, підійшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря... не чув мов.

— Хе-хе... живем, значить.

— Ні, — жінка йому, — мерщій наймати побіг...

— Балакай, — Прокіп до неї, — наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно...

— Що таке? — питає Миколка.

— Що... бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де... Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях у таких! А Петро Чхурик: «До волів його, мені до волів треба». Думав я, думав... «Що ж, — думаю, — буду бігать отак та усяке буде цупать отак мені... Дай, — думаю...» — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованців на рік.

А Миколка:

— Хе-хе... А я: «Чоботи порвались», а вони: «На тобі».

— Отож... А я: «Петре, позич, будь ласка», а він: «Найми», — каже.

— Боже мій, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!.. учись ото!

Прокіп:

— А вчись... звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?

— Оцю вивчив, і цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?

— Хм-хм... то «О».

— «О»! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така?

— То «Г».

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є... ось, — знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копиці такі?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо’ йо’ зна... як можна сили божі знати?

— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.

— Ач який... хм-хм... і он про що зна!

— Я ще й про блискавку й про грім знаю. Це люстричество... з землі набирається в спеку та й креше там і грюка.