Архип Тесленко

Любов до ближнього

— Та лізь, — кажу.

Він постояв ще трохи, уліз.

Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тільки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об діл... Що ж про себе сказать, то мені чудово спалось. Оце слухаю: біжить-біжить по пиці коровка божа, далі цмок-цмок... слухаю — і є вже шишечка. А там, слухай, на спині вже й друга, на животі й третя... Є, дякувать богу... Як на те і ліжечко міцненьке вдалось: не вигиналось, не рипіло. І таке ж... з-під свити льодок у боки був. Кам'яне було.

Величезна ніч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тільки що дрімать почав, як ось: дзелень-дзелень!

— До церкви, до церкви, — будить чернець, — два часа!

Поштовхав нас підбором. Я виліз. Парубок лежить, важко так дише.

Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку відерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Іду до товариша:

— Вилазь, — кажу, — вже ходім.

Почуманів-почуманів, виліз. Вийшли ми з странньої.

Надворі поночі, хмарно. Вітер так і свистить. Мороз щипа. У пику сніг порошить.

Парубок — під стіну, зігнувся, стоїть.

— Ходім у церкву, — кажу, — холодно ж як.

— Та... — та й одвернувсь до стіни.

— Може, їсти хочеш? — кажу.

— Ні.

— Ну так ходім ото.

Мовчить.

— Чого ти такий? — кажу.

Помовчав-помовчав, далі так якось глухо:

— Якби... якби оце хто... вбив мене.

— Балакай, — кажу. — Ходім ото.

Беру за руку його. Він з таким серцем:

— Е! — та й оступивсь од мене.

Я й думаю: «Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тільки — як прокрадеться? З странньої ж усіх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь він... Діло його», — думаю. Почав мерзнуть я, побіг сам.

У церкві вже так и сяло все. На криласі щось співали саме, далі читать почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи — дрімається, далі все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так мені. Оглянувсь назад, чи нема або де сісти абощо?.. Є, та добрі люди сидять уже. От горе! Стою. Сплющуються очі мені, голова хилиться. Куняю. На криласі співають, а мені вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-під нар не вилізу ніяк, то мов шапку однімають у мене, а далі, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два ченці і давай чоботи здіймать з мене. Здіймають, а я мов плиг-плиг... коли це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в білій свиті та в чубові, як манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:

— Раб божай, чяво ста?! Подь к іконє, приложісь-та... Враг скушает!..

Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долі, що, мабуть, давно вже валялась там. Оступивсь назад, — стою. Знов тії мені... «Та й лихо ж, — думаю. — Хоч би вже хоч утреня кінчалась швидче, може б, страння одперлась абощо». Слухаю, аж ще тільки псалтир читають. «І, ти лихо!.. Замучать черці, — думаю, — чисто замучать...» Досадно мені, так би лупив усіх. Пішов я блукать по кутках, чи нігде таки сісти? Куди ж не глянь — скрізь то баби, то діди куняють, дехто й хропе вже. «Що ж, — думаю, — і мені між їх? Ніяково. Я ж парубок». Ну, нічого. Як узяв мняться, як узяв мняться, — уліз-таки між їх, сів поуз двері. Отут же пішло мені: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки біжу. Далі... не пам'ятаю нічого. Пам'ятаю тільки, що мов повиходили усі батюшки до мене, налигали за уші мене і давай у черці постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щіткою штовх-штовх мене.

— Тікай, — каже, — вимітать треба!

Я встав. У церкві вже тільки дехто до образів знамувавсь. Я в странню мерщій. Сюди-туди — заперта й не світиться. «Оце так, — думаю. — Що ж тут робить? Поночі, холодно». Як ось чернець:

— У церкву, у меншу, — каже, — іди: обідню ранню слухать будеш!..

«І, лихо! Замучать, — думаю, — чисто замучать». Далі й думаю: «А де ж це товариш мій? Мо’, ранню слуха?»

Знайшов я ранню ту. І в той куток, і в сей — нема.

«Так і буть, значить. Десь у город подавсь, — думаю, — або, може, в странні в кутку де куняє».

Розвиднілось. Іду я з ранньої. Вітер свистить. Сніг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?

Дивлюсь, стоїть під церквою баба якась з торбою, сльози втирає.

— Боже мій, боже мій, — каже, — де ж це його душечка буде?

— Та що таке, бабо? — питаю.

— Боже мій, чоловік у будиночку повісивсь у тому.

Так і тьохнуло в мене. Побіг я.

Лежить козак на снігу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи сині. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не боліла вже, зуби не цокотіли. Очі карі не дивились замислено вже. Усики чорні, брови чорні, кучері на голові блідли. Над ним стояла купка нищих, вітер голосив над ним та сніжок притрушував його.