Архип Тесленко

Поганяй до ями!

— За віщо це? — здивувався я.

— Щоб не мудрствував дуже, — отець завідуючий мені.

А то у неділю якось проповідь у церкві розказував він. Про благочестя розказував, та згадав і про Чвира Івана.

— От чоловік, — каже, — на таких тільки й віра держиться.

Знаю я Чвира того, — та й хто не знає його! Там багатир, що поля, а що худоби у його!.. І сам такий: щослуження він у церкві тобі; трохи не щогоду ікони у церкву справляє, хрести. Тільки... люде жаліються на його. Як зійде, кажуть, на його землю скотина чия — і не оплатиться йому. А прийде зима, біднота ходить купувать хліба, соломи до його. «Оте, — каже, — заплати, так продам, а ні, то хай краще погниє воно в мене». Далі й балакать не стане з тобою.

Ідемо з церкви, я й кажу до хлопців.

— Гарна віра, — кажу, — до церкви ходить, ікони справлять, а до людей звіриною буть!

Сказав і нічого б. Отже треба котромусь це батюшці у вуха внести. Другого дня увіходить у клас він.

— Ну, так яка віра? — почав до мене. Оскирнувся якось хижо-хижо, далі: — Здавай книги: плевелів нам у пшениці не треба.

Попрощався я з школою. Жалко було. Мав кінчать того року.

— Оце вчивсь! — почав батько мені. — Що ж тепер?.. Я ж задовжався на тебе. Служи йди, на заробітки ступай!

«Так отак! — думаю. — Невже це так-таки й піти по заробітках блукать? Одичавіть, пірнуть у темряві, у багнюці?! А вчення, миле учення? Книги, надії? Що робить? Як буть?»

Нуджу світом. То в цей куток загляну, то в той. Далі:

«Стій, — думаю, — мені ж можна й дома учиться: на вчителя готовиться можна!»

Гаразд. Дістав таких книг, почав. Хитає батько головою.

— Геть, мабуть, — каже, — й часу не гай. Було б шануваться у школі. А тепер... думать он треба, що їсти, ходить у чім.

А мати таки:

— Та хай ото доходить свого. Може ж, таки що й буде з його.

Зітхне батько й нічого.

Готовлюсь. На осінь лаштуюсь їхати на кзамент.

«От, — думаю, — здам і... вчителем я... вчителем!.. Школа, вченики... Буду їм розказувати про людськість, про небо. По головці буду їх гладить... Боже, як гарно! Буду запомагать батькові. Найму дівчинку матері, щоб коло печі хоч поралась. Мати ж така слаба... Заїло лихо. Пере дрантя зимою було в порваних чоботях: застудилась, кашляє так».

Думав, мріяв, та... чого життя таке?

Пішло по селу тим часом.

— Петро Гнатюків у бога не вірує: з школи прогнали, до віри докопувавсь.

А багатирям і не подавай. А їх у селі у нас є.

— А прослідить за ним, — почали, — бо з таких усе лихо встає.

Цебто забастовки. Тоді саме йшли вони в нас. Почали накидать очима мене.

— Та він занімається й книжками ще! — чую, балакають. — Які-то можуть буть книги у його? У школу ж він не ходить уже.

Не знаю, чи довго б ще вони «слідили» за мною, чи ні, та під молотьбу пішов я на поденщину до одного з їх, до Гливи Петра. А я не все біля книги був, треба й заробити було. Молотили жито йому. Курява, спека. Між нами, поденщиками, працював і наймит Гливин — Яким. Такий парубійка заштовханий, блідий, худий, і таке щось після обіду сталось йому, положить сніп у машину, та й сяде, й сяде, та й голову схилить, а піт так і ллється з його. Дивиться Глива на його, здоровий, пикатий такий.

— А чого це ти, Якиме, заледачів так? — каже.

Наймит:

— Нудить мене, так нудить... голова болить.

— Гм! Швидше треба.

Наймит нічого. Береться за сніп.

А я:

— Він хворий.

Подививсь-подививсь Глива на мене так вороже, далі заклав руки за спину та й пішов собі, оглядає скирти.

Я:

— Так от чоловік, — кажу, — замість того щоб до лікаря, він «швидше!»