Архип Тесленко

В тюрмі

Тихо.

Бровко:

— Ху, обід як зригується!.. А печія пече!.. Хоч водою запить. — Встав, зачепив з «кадушки» багнюки, п'є. — Ху, на зубах як тріщить, та тепла яка!.. Постояв. — Чого ще ця голова хоч болить! — За бушлат, та й собі до Сашка.

Знов ніхто нічого.

— Трінді-рінді!.. — починає циган на нарах.

— Ну, ти, слиш!.. — Сашко до його. — Годі.

Циган:

— Щьо?

— Спать не мєшай.

— А хіба щьо?

— Чорт кучерявий!

— А ти щьо?

— Пішов ти... в закон, вєру!..

Замовк циган.

Сашко:

— Е, чорт дав еті мухі їщо! — Перекидається.

Тихо, сумно в тюрмі. Самих мух тільки й чуть. Захріп дехто, захріп і Сашко. Сплять хлопці, здригуються тільки, як яка вкусить котрого.

— Ти, сволоч чортова! — залунало десь в коридорі. — Я дам тє пєсні пєть.

Лупнув очима Сашко.

— Ху! — тре долонею лоба. — В головє шум какой: — Потягся, сів, чухається. — Ану, де сонце уже? — Зліз до вікна. — Так от... в распро... закон, жість!.. Як високо ще. — Стрибнув з нар, ходить давай. Ходить, переступає Бровка.

— Отуди клешні свої! — огризається на його. — Вори... Только мєсто в тюрмах займаєте... за клунок мукі... Пху!

— Та вже ж... що ж... — бурчить Бровко. Встає, чухається.

— Ху! — потягається циган на нарах. — Щьо так погано! На похмілля неначе. Не треба спать, парінь, удень.

— Ху! — підводиться Омелько. — Якби ж воно чи заграть було в чого, чи що. — Дивиться. Це в тюрмі він, таки в тюрмі!.. І довго це так буде?

Тихо. Бровко розстібає сорочку, дивиться в пазусі кузок.

— Ну, таки ж і сорочка в тебе... — Омелько до його.

Бровко:

— Еге. Воняє тим, що коросту гоять. На коростявому, мабуть, була.

— З барохой я спозналсі, на всьо нада рісковать, — заводить Сашко нишком.

— Стій! — схоплюється циган. — У мене десь угіль був, зментав під кубом. — Витягає з-під віника. — Січас у шашки заграєм.

— Ану, сюди, — Сашко до цигана. Бере вугіль у його, малює чорні п'ятенця на нарах. — А ти, хурделе, — до цигана, — дєлай шашкі із хлєба. Та стань на цинку хто: як ітиме мент до прозурки, — «шоста», скажеш.

— Ану, я дам! Што шоста? — загримів у прозурку діжурний. — Што рісуєш? Подай угіль сюди.

— Де? Який? — здригнувся Сашко. Пустив у рукав. — Смотрітє: нєту. — Показує долоню йому.

— Сволоч чортова! — крикнув діжурний. — Дуріть їщо станеть меня. — Одмикає камеру, увіходить. Струснув Сашка за рукав, випав угіль. — А ето што? У, морда! — Виважив кулак та Сашка по пиці. — Сказано, нідзя ігр, ну і нідзя. — Розітер той угіль чоботом. — Черті. Через їх непріятності только. — Пішов.

Лежить Сашко, дивиться на двері сердито-сердито. Такі чорні, в залізі. «Здесь сидел»... надряпано на їх крейдою. Циган сидить біля Сашка, шкуру зашкарублу собі на п'яті обдирає. Бровко об поміст нігтем шкрябає. Омелько нічого. Сидить, голову повісив.

— Ех, — почухався. — Як яка скотина ми.

— Да-а, — обізвався Сашко. Помовчав. — Что ж ето в самом дєлє?.. Как з звєрєм з тобою. Єщо по харє тебя... Ну, ладно. Звєрь, то і звєрь. — Закинув ногу на ногу.

— Ну, гади, — погрозив кулаком, — дайте вийти на волю мені!.. Бєй, рєж, болш нічіво.

— Життя... — позіхнув Омелько. — І то ж... таке. — Чвиркнув на стіну, встав, постояв, ступив далі на нари, у вікно дивиться давай. Так усе йому видно з другого поверху. Огорожа кам'яна ось стоїть унизу. Підгір'ячко он за нею пішло таке кучеряве, зелене. Домок он якийсь стоїть у садочку, одірвався од города, що там десь по той бік тюрми купчиться. Хатки он поміж вишеньками біліють. Долина убік он пішла. Рудочка блищить в очереті, верби зеленіють.

— Ех, воля! — зітхає.

А он лука. Аж он-он мріє під лісом, де так мигтить щось проти сонця в повітрі. Люде так метушаться на їй. Сіно гребуть, в копиці кладуть... жінки, чоловіки. Чухається Омелько.

«Роблять люде, — думає, — дбають собі, а я... ось де... Небагатечко є дома травички, та й та це там, мабуть, не скошена сохне. Що ж бо вдіє там мати... немічна, удова... Як це вона там поживає, сердешна... сама... Плаче, мабуть, голодна, засмучена... А-а!..» Стиснув зубами, сів. Посидів, ліг. Заплющив очі, і ввижається йому: Козолуп Дмитро, клишоногий, високий, в піджаці рипсовому; Сич Яків, очі сірі, рудий, в жильотці синій; стоять перед становим у зборні: «Бунтувавсь, ваше благородіє, пожить землю нашу хотів, — теревенять йому. — Заберіть його, будь ваша милость». У, пики! «Бунтувавсь»... «Заберіть»... Та й походжають це вони дома напиті, наїдені, дивляться, як люде потіють, роблячи їм. Всміхаються це... всміхаються, що їм розкіш така, а йому, Омелькові, його матусі старенькій таке горе, страждання. А-а!.. Що б і робив. Заскреготів зубами, гуцнувся боком об нари, полежав, устав.

— І то ж... — вголос почав. — Мучать тебе. Живим прямо закопують в землю. От, дукарня чортова!.. Їм тільки й жить.

— Хі-хі! — реготить циган. — Допеклі!

— Та ні... Те їм байдуже, що там ти з голоду пухнеш, чи що, а он... «заберіть».

— Да-а, — обізвався Сашко. — Їм тольки й жить.

— Та стану я й дома... Як мені дивиться буде на їх?

— Да, — знов обізвався Сашко. Помовчав. — Вот как я. — Підвівся на лікоть, позирнув до прозурки. — Чи там ніхто не слушаєть?.. Да. Чіво ти будеш дивиться на їх? Вот і я... Служіл я раньше. І очі бувало вилазять, робіш так, а їщо і сякой, і такой; і ругають, і штовхають тєбя, і денег не платять, что слєдуєть. А бил тельонок в отца — і того продалі... Так от! — Схитнув головою. — За то, что лошадь іздохла у ніх, как будто я винен тому. Смотрел я, смотрел, далі... — знов позирнув до прозурки, — далі взял, да... проваліл голову одному, другому... — Усміхнувсь. — Встрєтілся потом з человєком однім, по-о-шол гулять в городу. — Подививсь на Омелька. — А что ж?.. Знущаться надо мной будуть оні! — Плюнув, устав. — Н-нєт. І я же, чорт возьмі, что-нібудь да стою. Ех! — Стиснув кулак, вишкірив зуби, ходить по камері.