Архип Тесленко

На чужині

Минуло скільки часу, і став Троянда у Вятській губерні, куди й засилали його. Сонце було під обіди уже. Провадили з поліції: його, естонця одного і ще поляків чоловіка з декілько на «распоряженіє» станового одного, щось верстов за півтораста од города. Ішли пішки: і стражники з рушницями, й засланці; тільки збіжжя підвода везла.

Малюнки усе такі не рідні Троянді, чужі. Річка якась ось іде попід городом. Ні лепехи над нею, ні верб. І сама якась така холодна, свинцова. Через міст перейшли. Лука. Вогко, грузько на їй. Квіточки рябіють так неяскраво. Та й навкруги тьмяно, сіро. І сонце, здається, світить не так. І з другого боку, здається. Сосни стирчать там он і там, берези біліють. Корови пасуться. Які! Безрогі, невеличкі якісь. На шиї в кожної дзвінок теліпається, кухоль неначе, бевкає у чавун не в чавун, — дико, по-чужому якось.

— Как зайдот скотин в лес, чтоб біло где слушать, — пояснює товаришам естонець, молодий, здоровий хлопчина, що був уже раз тут, та втік.

Збоку і ліс пішов далеко-далеко кудись, тільки синіє. В ліву руч поле, одгороджене од луки і од лісу жердками. Ворота з дрючків. Увійшли в їх. Люде в синьому, в лаптях ворочаються ось тут і там: жнуть жито. Дивиться Троянда. Кінець августа вже, а в їх ще тільки жнуть. Хм!

Далі ось жнуть не жито вже, а щось... овес. Так от! І овес жнуть. А там, на Вкраїні, косять його.

До межі якоїсь дійшли. Що таке? Дві молодиці в рябому попригинались в траві, махають кісками якимись то на сей бік, то на той. Кіски такі невеличкі, горбаті! Хм! Цебто косять тут так!.. Ех, не Україна, ні. А полукіпки які ось! Гострячки. Снопів скільки ставмо стоїть, а один зверху сидить. І як вони звуться: «суслони», — каже естонець. А он далі, до лісу туди, стоять снопи, на жердки понанизувані.

— Щоб доспівало, — розказує Троянді естонець.

Хутірець... куди, зовсім не український. Ліс і ліс он пішов, а він стоїть, не поринає у зелені... голий, сумний, жердками теж обгороджений. І зветься: «починок».

Улиця. Ізби по цей бік і по той, на улицю вікнами. Дрова, тріски лежать попід ізбами, де-де спориш зеленіє. Визирають із вікон баби, дітвора.

— Полікани, полікани! — чуть, гомонять.

Доходять напроти їх «полікани», зачиняють вони вікна, ховаються. Пригріває сонце, робиться душно. Тихо-тихо в повітрі. Мухи, метелики сновигають, сонні неначе.

Підходить до вікна один з стражників, повний, присадкуватий, стукає в рямця.

— Ану, бабка, слышь-ко, напой-ка на-а-с!

Висувається луб'янка в вікно.

— Пей-но, паря-а, — бабка йому. Балакають якось так швидко, кінець протягають. Напились стражники, засланці беруть. Бере і Троянда. Таке щось: сировець не сировець, мутне щось, з шумою. І таке: соломинка плаває у йому, тарканець невеличкий чорніє.

— Брага, — всміхається естонець.

Гай он за починком синіє. Зовсім гай український. І прогалявинами починається, здається, такими. І дерево неначе таке. Кущі зразу розлогі якісь... чи не калина? А то он ще кучерявеньке щось пішло латкою, — чи не вишник?.. Ану-ну... Підходять. Не калина й не вишник. Листячко, як голки, на тому й на тому... Не Вкраїна, ні.

Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайомо, дико якось. І дьогтем страх тхне. Ожина понад дорогою пішла ось. Якийсь бур'янець червоненький. Пеньки он стирчать чоловікові в пояс, рубано так.

Дійшли до другого починка. Сонце за півдня вже. Час одпочить, попоїсти. Підійшли до колодок під однією ізбою, зробили «прівал». «Що ж їсти?» — міркують засланці. Чотири дні їм призначено до станового йти і на цей час видано в поліції кожному на сутки по гривенику. Заходили в чайну в городі, і в їх цих грошей мало й зісталось уже. Платили й за стражників, щоб, мовляв естонець, дорогою не так уїдали. Що ж робить тепер? Просить по дворіх іти порішили. Позмагалися стражники, що он не можна так відпускать засланців од себе, начальство взнає, та й — знайте добрість нашу — відпустили-таки. Пішло чоловік з декілька — цей сюди, той туди. Пішов і Троянда. Увіходить у хвіртку одну. Не садочок коло хати, ні. Повітки, сміття, колодки. Східці дерев'яні у сіни. Зійшов. Якесь ганчір'я по сінях лежить порозкидане, смушки якісь, куль соломи. Мішок з чимсь стоїть під стіною. Одчинив двері в ізбу. Так і тхнуло на його кислятинням якимсь. Прихиливсь, щоб головою об одвірок не вдариться, — двері низенькі, поріг високий, — ввійшов. Чорно-чорно в ізбі. Долі перед ними бабуся сидить, молотить качалкою щось, рижій, здається... в хаті! Так от! Коло столу на лаві дід сидить, сивий, тонкий, лапті плете, протягає лики то сюди, то туди.