Архип Тесленко

На чужині

Так дивиться на молодицю Троянда.

«Мати, — думає, — що то та мати!»

Був колись маленьким і він. І його колись так кохала матуся, його рідна матуся... цілувала... колихала, тільки не так, і в хаті не в такій, і не в сарафані була, а в керсеті, в запасці. Українка матуся його!.. Так. Українка.

— Баинька ты мой! — голубить молодиця дитинку. — Касатик ты мой... У, чяво?.. што?..

Голубила колись і його, Троянду, рідна матуся... голубила, тільки... не баїнька казала йому, не касатік, не чяво, што, а... серденятко моє, голуб'яточко... манюсіньке.

Ріднесенька! Був уже бігунчиком він. Нагодує було його кашкою, умиє, поцілує, розчеше і так подивиться було у вічі йому. «Рости, рости, мій синочку!» — погладить по голівці було. А в школі учився... Ні доїсть, ні доспить, та все Петрусеві: «На, на!» Коли рублика, коли й два. «Учись, учись, мій синочку, — було всміхається, — та не забувай, гляди... пам'ятай про свою неньку рідненьку...» Дорога матуся... І вона ж хто? Українка! Ех! Раніш і не думав про це.

Ішов Троянда через пересильні, заражені тифом, і це дурно не минуло йому. Поболює голова в його й поболює. А тут ще третього дня подорожі ції занегодилось. Небо так і застелилося хмарами, сіре-сіре зробилось. Пішов дощ дрібненький, холодний. Як увосени стало. А тут ліс і ліс. Понамокали хлопці, померзли. У Троянди зодів легенький, дрижить увесь так.

Настала ніч. Лежить він в ізбі одній, а в виски тільки сіп-сіп йому. Розвиднилось. У дорогу рушили. Не підійде Троянда ніяк. Голова йому хилиться, ноги тремтять, підкошуються. Сердяться стражники на його, «живєй!» — гарикають. Не підженуть. Дійшли до земської поштової станції, припрягли у віз другу коняку, посадили його.

Швидко увесь час провадили засланців стражники. Декому з їх хотілось увірвать часу з ції подорожі, щоб і дома побуть. І от сьогодні вони в стан прибули, ще спав становий. Здорове село. Волость, больниця є. З дозволу станового повели Троянду до лікаря. Тиф. Робить нічого. Положили в больницю його.

Таке в їй між тифозними тими... Ось хтось кричить: «Вон-вон!., го-го-го!..» Он хтось бурчить щось. А там, у кутку, хтось харчить страдно так.

Лежить Троянда у білому всьому. Так от куди він хопив! І це в його тиф. Так це він палить його, розвалює голову? А коли ж це він пройде?.. — А як ліками пахне! — промовив уголос. Поворухнувся.

— Ссыльный-то, кажется, да?.. А, молодой человек? — почулось у його з правого боку, так болісно, тихо.

Повернув у той бік очі Троянда. Лежить там, дивиться на його чоловічок один у борідці. Спав до цього часу, був укритий. Лице таке біле, чисте, худе тільки страшно, виболів, видно.

— Да-а, — промовив Троянда теж болісно-болісно. — Ссыльный... не дошел и до места и вот...

А тот: — Извините, пожалуйста... Так залежался... полегчало... и поговорить-то, право, хочется так... Литовец-то сами, да-а?

Всміхнувся Троянда.

— Н-н... малор... украинец я.

— Украинец-то!! — Чоловічок аж на лікоть підвівся. — Интересно... Смотрю: не русское что-то... Украинец! Читал я, читал про Украйну. Сам-то я — местный учитель... Гоголя читал, других. Например: «Ты знаешь край, где все обильем дышит?..» или «Тиха украинская ночь...» Слыхал и песни украинские... Чудные песни... Вот сторона! А еще когда там сады зацветут-то... воображаю... Вторая Италия, знать-то...

Так радісно забилось серце в Троянди.

«Люба Україно! — подумав він. — Ану-ну, забалакать про тебе».

— Да-а... это верно, — почав.

— Служитель! — почувся голос хворого якогось звідтіль, де харчав хтось. — А, служитель! Человек умер-то.

Так і пішов поза шкурою мороз у Троянди.

— Слышали? — прошепотів до сусіда він.

— Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько и при мне-то их отсюда вынесли уж!

Дивиться Троянда.

«Боже мій! — думає. — Так це ж саме й зо мною незабаром буть може! В голові ж так і креше і підвести ж уже трудно її. Ой!.. — Повернувся на другий бік, щось задрало у горлі. Кашлянув і виплюнув кров у чашку. Така чорна, липка. — Якраз! воно й є... це ж смерть, рятуйте ж мене!.. — Устромив лице у подушку. — Та хоч би ж хоч і вмерти, — думає, — та дома, на Україні, де матуся, любій, дорогій Україні... «Хотя бесчувственному телу равно повсюду истлевать, но ближе к милому пределу мне все б хотелось почивать», — пригадалось йому з Пушкіна. О «милый предел!»...»