Архип Тесленко

На чужині

Щось заторохтіло в кутку, де вмер чоловік. Глянув Троянда... Якісь два чоловіки в попередниках взяли ліжко з мертвим, понесли у двері кудись. Підвівся з трудом-трудом, сидить, обіперся руками об ліжко, дивиться у вікно. Хмарна, мокро надворі; дощик іде, вітер шумить. Понесли чоловіка доріжкою... Жовтий, страшний... Понесли прямо в мертвецьку. Стоїть під сосною така невеличка, хрест зверху. Так от!.. Станція... А то... що то за огорожею, далі туди?.. Ой! Місце вічного спокою... кладовище пішло... Боже! Та яке ж... Могилки такі невеличкі, горбики якісь з глини, піску; бур'янець якийсь ріденький-ріденький на їх. Хрести... прямо дрюччя якесь, покладене навхрест... Ой!.. А далі... Ліс і ліс далі пішов, синій, страшний.

«І закопають отут тебе, — тьохка в Троянди, — і не виросте вишенька над тобою, не заспіває соловейко тобі, не зашепоче верба коло тебе, не одвідає тебе ні матуся, ні батько, ні дівчина, ні брат, ні сестра; не залунає рідна мова над тобою... О... заснуть... назавжди... і заснуть на чужині отак!»

Ухопився Троянда руками за голову та так і впав на подушку.

Шумить у голові йому, дзеленчить. Там палить його, там морозить. Дух пре з його. І дедалі все гіршає. Лежить і тільки:

— О-ох, пх-х, брр!.. — оддувається.

«О, хоч би ж був хто це тут з рідного краю, тут, коло його, — бажається йому. — О, де той дядько у вишитій сорочці, вуси униз? Хоч би це хоч словечко рідне од його почуть... А де матуся, рідна матуся? Арештували його, як вона побивалась за ним, плакала!.. О... Ой!.. пху!.. ху!.. О, що? Знов кров... О-о! Умирать... умирать же оце і... і не бачить її, не чуть... не чути востаннє голосу її, мови рідної! Не чуть, не бачить востаннє нічого, нічого того, що у житті найуперше побачив, почув!.. О-о!.. А де Галя, гай!?»

Лупне очима, — якісь смуги чорні, п'ятенця якісь перед ним.

Смеркло раз. Засвітили лампу. Дивиться — щось жовте перед ним, хмара якась. Метелики чорні, зайчики плигають у їй. О, пищить щось уже... Муха! Так, муха. Чи ні... — верби шумлять. Співає десь хтось... Галя!.. Ага! «Скажіть, зорі», — співає. Чи ні!.. То вітер в віконницю... Так ні... То матуся... еге... матуся... Сипле он кашку: «Рости, рости, мій синочку, — всміхається, — не забувай, пам'ятай...» О ненько рідненька... «Предел милый»... Галю! О, пустіть же мене!..

— Лежите, лежите! — хтось зуби вишкірює.

О, а то хто? Пика червона якась. Ні. То дядько той... вуси вниз. Чи ні... Пеньок чорний якийсь: «Чей-но будешь-то?» — усміхається він... «Бен-бен», — заводять п'ятенця... «Чяво — што?» — регочуть метелики... Ой!.. Що!.. Темніє-темніє... Стій, стій!.. Згортається хмара жовта, згортається... Україна у вишитій сорочці зробилась... «Серденятко моє, голуб'яточко!..» — усміхається... Чи ні... якась зірочка... О, тремтить, пада... пада у безодню чорну кудись... Перекидається й ліжко туди, хилиться й він... Ря-я-туйте!..

Місяць цілий пролежав Троянда в лікарні. Разів скільки падав отак у нестяму. Якою радістю забилось серце йому, як він з ліжка устав! Це ж він здоровий уже! Україну, «предел милый», матусю, батька, Галю побачить ще, значить?! Не буде в пересильних, глядітиметься, не заболіє вже так. Одбуде заслання, приїде додому і... боже!.. усім, усім він покаже тоді, що то є Україна, рідний край.

Як тільки поселили його в деревні одній, сів він і написав листи до дівчини, до батька, матері. Зроду не писав він листів рідною мовою, а це написав.

«Кохай, люба дівчино, кохай той край, який тебе викохав, породив», — пише до Галі.

А до батька і матері: «Будете, мої рідні, у городі, взнайте у книгарні земській адреси газет українських, книгарень. Тепер, тільки тепер, на чужині, я взнав, хто я, чий я син».