Архип Тесленко

Свій брат

Давно вже дядько Павло у городі був. Як вийшов з тюрми тому місяців два, походив по базарю, та й досі. Іде пішоходом він зараз, чогось у поліцію звуть. І городок невеликий неначе, а метушня така, ті туди, ті звідтіля, євреї, пани... Не село, що й казать.

Дерево ось понад пішоходом іде. Тоді таке зелене було, а, зараз жовте-жовте стоїть. «Манополька» ось, он лікарня, а ось і той дім, де судили його, білий, високий. Карета якась нова з дверцями коло його стоїть. Візник у балахоні якомусь дрімає на козлах. А коні — страх! Сиві, здорові і запряжені по два: два ззаду, два спереду. Живуть люде!

Двері в коридор того дому одчинені. Якась пані, на голові птиця приколота, пішла по східцях туди. Панок у пальті... Що таке? Може, судять і зараз кого? Зайти б і Павлові подивитись туди та й погріться, до речі. Холодно, хмарно надворі. Та ще полем ішов, так змерз. А до поліції ж... далеченько неначе.

Увійшов у прихожу Павло. Шуб, шуб на вішалці висить, та все такі... смушки руді, вороні і аж полискуються, дорогі все якісь. А калош он стоїть! Шафа в кутку. Панки якісь два стоять коло неї. Піджачки смугнастенькі, комірці білі в обох. Курять, балакають.

— Да-а, — каже один. — Так наше собрание земское... Провалило доклад о прибавке жалованья учителям.

Ага, так це земське зібрання! Розгладжує чуб Павло пальцями, підступа до дверей, де, чуть, один хтось балака. Двері одхилені, і видно йому: лави ось ззаду стоять, стільці спереду он. Лави порожні, а на стільцях сидять панки, пани. А там он, до царських портретів туди, і зібрання те земське, здається. Панів, панів сидить за столами. Лисі, пузаті, в погонах... Яких тільки немає. За столом он заднім одним, між панками в піджачках сіреньких, сидить і дядьків декілько. Багатирі, видно, усе. Чумарки такі сині на їх. А той хтось один, пан якийсь високий, тонкий, одно щось балака й балака стоїть.