Архип Тесленко

«Да здравствуєт небитіє!»

Острах і тут неначе бере. Такий піджак на лисичці. А за скринькою он такий лоботряс ще стоїть, пузце виставив. Пахне ще чимсь. А як починать?

— Та мені... я... — замимрив Петро; кашлянув, та й нічого. Дивиться на коробочки якісь невеличкі, біленькі.

— Папірос вам? — Той з-за стойки до його.

— Е-е... — кахикнув Петро. — Або той... — Почервонів, мовчить.

— Пожалуста. — Той до його. Бере, угортає. — П'ятнадцять копєєчок з вас.

Дивиться Петро.

— Так я ж... Або... ну, хай! — Витягає з кишені гаманець, розщіпає, дає.

— В касу, пожалуста.

Виходе.

А розпронечиста сила! І так грошей нема, папірос ще купив. Нащо, для чого? Що й не курить зовсім. А-а!.. — Зціпив зуби, йде. У голові шумить йому, в вухах дзвенить, в очах поночі. Ось якась церква, величезна, так сяє на сонці. — У, боги! — скреготить. Ось майданчик, садочок якийсь. Ослінчики в йому. Завертає Петро. Дві панночки ось сидять, гомонять, вирегочують. — У, гладкі! Холери немає на вас. — Пройшов далі, сів. Сорок копійок було грошей у його, тепер.... Вийняв гаманець, лічить: п'ять... десять... двадцять... двадцять п'ять... Двадцять п'ять усього! — О-о... рятуйте ж, рятуйте! — Одвернувсь од панночок, плаче. — Що робить, як жить?

Сонце сідає уже. Червоне-червоне стає. Находився Петро, охляв, аж іти йому трудно. Ятки ось базарні. Булки он біліють, он сало. А ось пиріжечки якісь у корзині несе хлопець, вигукує. Чи хоч за п'ятачка купить проковтнуть чого? Ні, мабуть, нехай... Так у роті гірко; так йому нудно, тяжко, досадно. А куди ж се іти? Так уже хочеться десь звалиться, лежать, ні чуть, ні бачить нічого.

Спитав постоялого в хлопця: показав йому той.

Дім сірий, закурений якийсь; вікна внизу, вгорі. Ворота одчинені. Вози якісь, дошки у дворі. Домок далі якийсь, низенький, полупаний. Туди й справив Петра чолов'яга якийсь, що спитав спершу пашпорта в його, здоровий, сорочка навипуск, бородатий.

Двоє дверей у домок той. Одні ближче, другі далі. Одчиняє перші Петро. Чорно-чорно всередині. Хатка. Стіни, стеля все таке закурене, обдерте. Вікно поруч з дверима, одно, та й те аж зелене, запліснявіло. Піл під стінкою, брудний страх. Під другою — коминок невеличкий, цеглою світить. Піч у йому хтозна-коли й топлена, мабуть: на припічку куряви, куряви. На комині дві пляшечки-«сотки» стоїть. На лутці крихти з хліба. А сміття долі! І чимсь воняє-воняє: кислим чимсь, прілим, горілкою.

Стоїть Петро, дивиться.

«Оце так! Ще гірше, ніж у странній тій монастирській. Там хоч хата більша, образи є, олива горить. Та се ночувать тут! А гляди ще й грошей копійок з п'ять за ніч здере. Зостанеться тоді... ех!» — зітхнув.

Щось зашамотіло за коминком на печі, позіхнуло. Картуз Петро скинув.

— Здрастуйте! — кахикнув. Дивиться.

Висувається, висувається з-за коминка хтось. Страшний такий. Голова... чиста кучма: скуйовджений, скуйовджений чуб. Та бліде само, заспане, пика брезкла, очі червоні. Молоде. Вусики такі невеличкі, чорненькі; бороди нема. Злазить. Ще й без сорочки, голе! Тільки у штанях самих... Хм... Вишкірює зуби:

— Здрастуйте!

Та й страшне ж таки. Мускули он, груди. А штани! Лаття саме. Сіло на лежанці, всміхається. Що за проява?

— А що, земляче, — обзивається баском хрипко так, — ночувать забрели?

— Та... так... — буркнув Петро та й очі в землю.

Отсе так! Кажуть, що по городах босявки є, страшні, пообдирані. Оце, мабуть, і він. Настояще босовило се, мабуть. Позирнув Петро на вузлик собі. Штани, сорочка в йому... коли б хоч не відняв та отут лупки не дав або й не зарізав прямо. Вони, кажуть, такі.

— Сідайте, земляче, чого стоїте?

Робить нічого. «А що б твого чорт батька! — Стиснув під плечем вузлик Петро, у жмені картуз, сів на полу скраєчку, сидить. — І піти б звідціля, куди ж ти й підеш, де дінещся? А-а?» — Зітхнув важко-важко.

— Чого, земляче, зітхаєте так? — знов той до Петра.

— Та... так!

Вибравсь з дому — начхать мені на волость, казав. І от... Та якби се там знали!

В хатині все поночіше робилось. Засвітив той лампочку, на комині стояла, постояв, почухавсь у кучмі, знов сів. Тихо. Чуть тільки, як торохтить десь на улиці та за стіною, де піч, гомонить хтось.

— Гей, гей! — за дверима почулось.

Одчиняються, убігає... Картуз рудий з кантами синіми; піджачок коротенький з дірками; штани... коліно лисіє; опорки.

«Оце якраз!» — Стиснув вузлик ще дужче Петро, поглядів ще й гаманець у кишені, присунувсь до лутки, нічого. Дивиться далі на гостя.

— Ху-ху! — обдувається той. Худий сам, худий, блідий. Вусики руденькі, борідка русява. Булка, оселедці в руках.

— Вигружали залізо сьогодні, — почав до того, без сорочки. — Ще й тобі буде назавтра. Здорове пруття... Ху! Як навалю на плече, що болить: коль-коль у боці. — Кладе оселедці, булку на піл. — А понімаєш, як шльопне з кладки один... мокрий-мокрий вилазить... Ха-ха! ех! — Виймає горілки чвертку з кишені. — Гоп! — Ударив пляшку об долоню, вилетіла затичка. — Давай чашку!

Дістав той на печі, без вушка:

— На! — Дістав потім якийсь лапсердак, так канцур'я і висить, накидає на голе тіло, зіскакує додолу. — Ану... возліяніє сотворім.

Випивають. Ламають булку, шматують оселедці руками, їдять.

У Петра так у носі лоскоче, слина котиться, плямкає так.

Знов одчиняються двері. Увіходе чоловік, що питав у Петра пашпорта.

— Ану, — починає, — много вас тутича? За ночлег пожалуйте.

Довбуться ті два по кишенях, дають йому щось.

— А ви? — до Петра. — Грівенік. Ну?

Аж з полу зсунувсь Петро.

— Як гривеник! — Помовчав. — Дядечку! Зділайте милость... я чоловік бідний...

— Ну, то что?

— Дядечку!.. Їй-богу... буде п'яти з вас... бідний... — Голову набік і дивиться так страдно.

— Марш за п'ять туди он, — за коминок показує. — У другі двері туди.

Надіва картузик Петро.

— Та тольки... штоб... смотри... посля не каявся мнє.

— Там, земляче, злодюжки самі, — обізвався той, без сорочки. І вломив булки. — І піджак з вас знімуть, — додав.

Дивиться Петро.

— Ну, чіво ж?

Виймає гривеничок, дає. Зітхнув так. Сів — сидить, скрививсь.

Пішов чоловік.

— Аж мені соромно, — знов до Петра той, без сорочки. — Чого ви так знижуєтесь? «Чбловік бідний»... «Здєлайте милость...»

— Чого, як... — тільки що не плаче Петро, — як без місця, а грошей... Ходив місця, ходив.

— Дурниця. Якого вам місця? Ходімте завтра залізо носить, от і місце, і гроші. Товариш ось одпочивать буде, я йду. От і той... як охоту маєте.

Нічого Петро, дивиться в землю. Гм! Гарне місце! Залізо носить!

— Не журіться, земляче! Що нам таке! Аби сяк-так день та ніч. Не пецитеся о мнозєм.