Григір Тютюнник

Гвинт

Потяглися до Кіндратового двору, мов до млина, валки піших і кінних забійчан — з хуторів, сіл, слобід. Над річкою густо запахло гарячою олією, день і ніч біля Кіндратових воріт не вгавав ярмарковий гармидер, від котрого, за словами рибалок, навіть щуки попід лозами перестали скидатися й змандрували в глухі ковбані між очеретами. Село перестало бути глухоманню.

До нього, спочатку коли-не-коли, а далі все частіше й частіше, почали наїздити різні уповноважені, фінагент Білан, а також дільничний міліціонер Гапошка — трусій самогонки, крадених буряків, кукурудзи, сіна, соломи, вільшичок з лугу та іншого колгоспного майна, яке не видавалося на трудодень.

Всі ці високі гості безпремінно зупинялися на ночівлю в Кіндрата Шовкуненка (хоч до райцентру рукою подати), бо знали напевне, що господар і пригостити як слід спроможеться, і тепленької олійки жбанок у бідарку вкине з оберемком сінця чи соломки та ще й прикаже: "щоб у бічок не муляло"...

Робилося все це вдосвіта, поки людське око спить. А як тільки з-за пруга випиналося сонце, біля олійниці тільки й чути було:

— Онисію... А бий мене сила божа — забув, як вас по батькові! Онисію Титовичу, як би мені той... до полудня забити, бо таки ж їхати далеко... — А там, дивись, очима морг-морг, по пазусі долонею ляп-ляп. І палець угору: мовляв — первак... — До полудня, кажу...

— Та вже раз іздалеку... — добрішає Онисько, бічком наставляючи дядькові кишеню під важку, зогріту в пазусі пляшку, і запускає в лантух із соньками широку, як цебро, гільзу з-під німецького снаряда, мірку. — Раз треба, братця, то треба...

За короткий час олійникування придбав собі Онисько нову кухвайку, прострочену на спині двома красивими дугами, повненьке кавалеристське галіфе, обшите шкіряними леями на колінах і в паху, хромові чоботи-витяжки з парубоцькими брижами в халявах, і тепер, ідучи селом, уже не тулився до воряччя, аби поступитися стежкою зустрічним, бо люди, забачивши Ониська ще здалеку, самі давали йому дорогу, улесливо посміхаючись при цьому, хоч добре знали, що Ониськова гільза-мірчук, доведися бити олію, меншою від тої посмішки не стане, а гвинт не придавить макушки дужче, ніж треба...

Взимку ж, холодними забійними вечорами, до Ониська внадилися сільські чоловіки — той погрітися (адже соломи у господаря повен двір), інший олійки купити або позичити (її в Ониська, як у криниці води), — і починалася балачка.

— От ви всі тут мудрі, розумаки... — прискалюючи п'яненьке око, заводив Онисько. — Ану ж скажіть мені, чого сало замерзає, а олія — ні! — І, виймаючи з миски прозеленувату картоплю, вщерть залиту олією, пояснював: — Того, к приміру, що соньок теж не замерзає, який би там мороз не брався. А свиня — мерзне. Я сам під хронт бачив у полі мерзлих підсвинків...

— Тобі, Онисію Титовичу, — озветься, бувало, котрийсь із дядьків, — поки оце твоя бере, хату б зіп'ясти, а то й повернутися ніде...

— Хе, хату... — поблажливо всміхався Онисько. — А навіщо вона мені здалася — хата? Ти в мене питав? Ні... А отаке чув — не красить ізба вуглами, а красить пирогами? Теж ні... Так дивись!

При цих словах Онисько скидав з полу ряденце і показував дядькам глибоке підпілля, щільно заставлене пляшками з олією, що од шийки до шийки були вткані цупкою сірою павутиною.

— Бачили? Отож! Я зараз що схочу, те й придбаю: хату, дівку, духову музику — все! Так не хочу... Така моя воля!

Однак найчастіше Онисько повертався додому опівночі п'яний, осліплий від горілки і, якщо йому щастило бодай навпомацки здибати десь у кутку свою жінку, починав люто бити її сухими, гострими в щиколодках кулачками, доки не втручався Семен. Тоді Онисько враз одходив, хапав хлопця за куксу, ялозив по ній мокрими слизькими губами й варнякав:

— Сьома! Чув, синок... Я тебе озолочу! За гвинт — озолочу! Діжурку, галіфе, самокатку — що хочеш! Невістку? — Вибирай! За нас усяка вискочить, ще й богу дякуватиме!..

Скляне Семенове око підпливало сльозою і гостро блищало при каганці. А Онищиха, дивлячись на те, починала ще дужче плакати й дорікати чоловікові:

— Боже, боже, де твоя воля! Дитина через той клятий гвинт руки позбулася, а він отаке верзе.

— Що рука! — вигукував Онисько. — Рука! Зате ж гвинт оно — як рука! Макушку як придавить, то олія з неї так і чвиркає в усі боки!

А одного разу передсвітом Онисько прокинувся ще нетверезий, з глухими дзвонами в голові, й роздягнутий, простоволосий прибіг до Кіндрата.

— Ану лишень угадай, чого я прийшов? — стримуючи підступну посмішку, запитав у спантеличеного зі сну односума.

— Та скажеш, Онисію Титовичу...

— Прийшов виймати гвинт!

— Навіщо?! — отетерів Кіндрат.

— А на те, щоб ти попробував забити олії без гвинта... Хе-хе, зумієш? М-мудрець превеликий!..

І хтозна, чим кінчився б Ониськів блуд, якби все на світі не заморювалося, навіть залізо.

Якось повесні приїхали в олійницю слобідські хлопці, щойно демобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові, налягли на гвинт, допомагаючи Кіндратові, і — перервали...

— Устало железо, — сказав один з них Ониськові, видно, колишній механік, роздивляючись два уламки. — Капут, старік. Алес капут.

Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — благословіння...

— А що — "музики", "духовий оркестр"?.. — сміялися з Ониська сільські дядьки, коли він уже зносив і кухвайку, і чоботи-витяжки, і галіфе з шкіряними леями. — Купив, кажеш? Багатир!..

— Дзик-дзик-дзик... — бринить цілими днями над Ониськовою головою, вже густо посивілою, попідвіконню, понад стріхою. Бджоли летять. Просторо їм тут, позаяк ні деревця, ні кущика немає в Ониськовому дворі. Пустир. А похизуватися старому за давньою звичкою кортить. В'їлося. Так нічим... Хіба ото Павлушковими бджільми, що проклали собі шлях на поле саме через його подвір'я...

Онисько, певне, уже б давно помер, коли б у його душі, мов зернятко в цвілому зовні горіхові, не кублилася надія на якийсь чудернацький випадок. Благословіння...