Григір Тютюнник

Дядько Никін

І то не тому він такий веселий, аж на пісню зривається, що купить у магазині якусь там абищицю, — ні: тому, що поїде... Урочисто отак вийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (з цього дядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і... Ні, одразу він не заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо, зосереджено осмислюючи, що за чим має робити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля на потилицю, кидає в зуби лавошну цигарку і каже:

"Одчиняй, Ільку, ворота — їде пан сирота!"

Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робить кілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червоним оком "лєвого повороту", і мчить селом з таким ревом, що кури та гуси не біжать з-поперед неї, а летять...

Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тоді ми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємо перехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:

"Ні, він таки своєю смертю не вмре... Мислимо, га, як воно отак прудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!"

Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чи вузликом у багажнику.

"О, а то що?" — одразу ж накидається на нього дядина, киваючи на вузлик.

"Мак!" — весело одказує дядько.

"Де ж ти його взяв?"

"Та де — заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува! Під'їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. "Вам куди?" — питаю. — "До Човнової, синку". Дивлюся: старе, немічне, автобуса вже не буде... "Сідайте", — кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені — маку. Не беру — об'ижається. "Скоро Маковія, наробите шуликів та й мене, стару, згадаєте". То я й узяв. А чого? Дають — бери, б'ють — тікай!"

Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибачає, бо він таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чи приїде, тільки-но в двір, а тітка:

"Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей на грядках одбою не було".

Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби (без ціпка він, як дитина, немічний), підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому, у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:

"Ти, Одарко, — скік-ки разів тобі було казано? — той... курей у грядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще й немалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?" — і довго так виказує, звично, як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:

"Годі, Никоне, йди вже вечерять!"

Тоді дядько, підхопивши рукою протез вище коліна, щоб легше було його тягти, іде до хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом, каже:

"Ху-у-х... Що там у нас на вечерю?"

Проте інколи йому немовби набридає бути таким, як він є. Інколи в нього вселяється демон заперечення. Це по-моєму. А по-тітчиному: "О, вже його якась лиха година мордує!"

Найчастіше це буває тоді, як машина не заводиться. Тоді йому нічого не скажи, бо все буде заперечувати — сердито і вперто. Стане, буває, біля воріт, зіпреться на костур і жде, доки хтось ітиме чи їхатиме повз двір. А на обличчі як написано: ану ж хай хтось спробує сказати мені, що небо вгорі... зразу одбрию!

А тут нагодився молоковоз. Коні мокрі, аж пара з них валує, сам як хлющ: тільки що смуга дощу по той бік річки, де молочарня, пройшла.

"Чого це ти, Мироне, мокрий?" — дядько до нього.

"Бо дощик намочив", — смирнесенько усміхається Мирон, надержуючи віжки, — маленький, щупленький, як цвіркун.

"Де? 'Кий дощ?"

"У Портнівці. Гарний дощик випав, тепленький".

"Хе-ге! — вже зловісно вигукує дядько Никін. — Не бреши. Там дощу не було. Я ж бачив: хмару он туди потягло", — показує ціпком кудись убік.

"Та, мо', й таке", — лагідненько погоджується Мирон і паняє коней, а дядько йде до хати і бурчить:

"Що ж я — сліпий, не бачив, куди хмара пішла..."

А якось посеред літа вирішили ми всім сімейством прибудувати до хати веранду — "щоб було, як у людей". Потесали дерево, заклали фундамент. Заходивсь я біля коробів під вікна.

"А то що ти робиш?" — не второпав дядько.

"Короби в'яжу, — одказую, — щоб вікна було куди вставляти".

"'Кі вікна, 'кі короби! — наїжачився враз (тоді його саме "мордувала якась лиха година"). — Всі стіни будуть глухі. Он у Семена Андріяновича всі глухі".

"Так то ж не веранда, а комірчина!"

"Зате зимою затишок".

"І в нас буде затишок, як повставляємо вікна. Хату ж не продимає?"

"Хе-ге, то ж хата, а то веранда".

Надвечір дядько одійшов, бо з міста йому привезли заряджений акумулятор, ходив околяса біля машини й приспівував:

Нехай будуть вікна,
нехай будуть вікна,
хіба мені що!

— Хе-ге! — доносить до мене вітер дядьків голос із кабіни. — Це ти, товаришок, неправильно кажеш. Я свою машину як оці п'ять пальців знаю! Наскрізь!

О! Ну, це ми наторгуємо! Тепер дядько сперечатиметься на базарі з кожним покупцем. А може, поки доб'ємося, і вгомониться, як-не-як, за прибутком їде, а не на розор. До того ж у нього є два "хе-ге", одне добре, друге — вперте. Зараз він вживає, либонь, добре...