Григір Тютюнник

Дикий

"Ач, скільки їх нашевкалося сей год, — думає Санько. — Як повна, брат ти мій, шапка пшона!"

А сам никає очима од хати до хати, по вигону, попід вербичками вздовж вулички. В будень на кутку дивись не дивись, а нікогісінько, та ще весною, не побачиш, усі на городах, та по дворах, та по роботах. А в неділю, як сонце, кутяни виходять за ворота і сидять: хто на лавочці коло хвіртки, хто на стільчику, а хто йшов та зупинився погомоніти — навпочіпки або підібгавши ноги по-турецьки на молодому, ще чистому спориші. Гу-гу, гу-гу, — про політику, в якій не тямлять, про нову лавошницю ледачу (що не попроси подати — кривиться), про торгівлю з Китаєм, що нібито знову буде (хтось десь чув, що китайські ліхтарики далеко світять), а найдокладніше про те, як ловко після дощу городина вгору пішла.

Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся — усе щось вичитує! — і корову на налигачі держить. Корова пасеться між будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету. Тоді він сердитющо зиркає на корову, не лається (годувальниця ж), а мовчки надіває картуз і знову вшниплюється в газету.

— Що, діду, інтересного вичитали? — гукає до нього Санько і сміється очима, бо відколи пам'ятає Луку, все він щось у газетах шукає.

— Та ось пишеться, — хрипко одказує старий, — що приїжджав у Америку якийсь король з новою королевою... То я оце й не доберу: як це — з новою?

— Х-га-га, — сміється Санько самими грудьми, ізглибока і — поблажливо. — Що ж тут добирать? Стару прогнав, а молоденьку взяв. От вам і нова!

— Ну да! — сердиться Лука — "Прогнав!" Тобі що король, що мужик. Меле трясцізна й що... — І знову козирок у газету.

— Королі ще ласіші од мужика! — сміється Санько. І, подумавши, додає круто, причому зіниці йому робляться, як дві краплі гарячої смоли: — Ви краще б он подумали, де корову напасти, бо здохне на будяках!

Лука на те ані пари з уст: що правда, то правда, а правді кільця не вправиш — худа корова.

А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув до сонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись у безвість понад вигоном, а чи бачить що — хтозна. Смерті, каже, виглядає. Узимку в хату ждав, а це вже й надвір виходить. "Нема йому смерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде! — думає Санько і сміється сам собі: — Х-га-га!"

Така вулиця — як не дід, то баба, а то й нікого.

Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он під ріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А кращого зробити нікому, дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні, тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: раніше щоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби — з парубками, своїми й заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од кого та дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізь тин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.

Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі, ще з весни, колії, що їх трактор прорізав, як молоковозку до большака тягав.

— Хоп! Хоп!— весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії, а чоботи й собі — рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють, ганчір'яний хром так би не рипнув.

— Здоров, дівко, чи пак, молодице! — каже, підходячи до Софійки, і сідає поруч на лавочці з вільхової дошки, що тріснула вздовж. А Софійка пих — і щоки враз, як дві ружі. Така вона тільки обізветься до неї хтось чи сама до когось, так і почервоніла.

— Спить? — киває Санько блискучим козирком на дитину, що ворушить у губах новеньку соску. — О, вже й соску десь доп'яла.

— Брат Мишко з Домбасу прислав, — одказує Софійка і легенько прикушує зубами нижню губу, щоб не сказати Санькові нічого образливого за оте його здоровкання, бо... він же скажений, смола в зіницях одразу так і закипить.

— А я, гад, скільки в районі не напитував, ніде нема, — сміється Санько, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.

— Наче тебе прошено... — стинає плечем Софійка, легенько, щоб не розбудити дитину.

— Не прошено, так сам чув, як воно щовечора буяє. Воно що — хворе?

— Ні... Так чогось нервничає, — зітхає Софійка.

— А не гукає "тату", х-га-га?..

Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум'янцем, брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.

— Іди собі, куди розігнався.

— А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати, — мирно одказує Санько і дивиться на Софійчину спину, що виглядає з глибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, в золотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як макове зерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгого рівного волосся, туго перев'язаний зеленою тасьмою — просто, без бантика.