Григір Тютюнник

Устим та Оляна

Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для п'ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія, природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все, правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко, як перед учителем, вичитує: "Вага вершків становить шістнадцять процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн молока?" Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою, радісно, по-дитячому засміється й скаже: "Та скільки ж? Мабуть, до трясці!"

Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само старанно, як і підручники, але ніякій з них не вірив. "Ловко набрехано!" — тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть бібліотекарці й попросить: "Мені щось таке, щоб не видумане було..." Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі, вивела позіханку. "Позіхи", як звала свою недугу Оляна, починалися в неї з гикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла справжня пісня з отих "ах" та "хо-хо-оуу". Кінчалося тим, що Оляна, зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: "Вп'єть позіхи найшли, тепер цілідень голова болітиме..."

І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи ще не починає.

— Таке як розвидняїцця, — сказала Оляна з лежанки і здивовано закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в нього не дивилася.

— Так, як і вчора було, — мовив Устим розважно. — Зразу ніч, тоді ранок, а тоді вже день. — І дивився на картоплину, що чистив, і усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.

Іноді ж, як уночі Устима не "крутив" ревматизм і він чув, що в тілі жевріє схоже щось на здоров'я, додавав і таке, приміром:

— Тікає, ніч-ґава, бо ранок на неї — ги-ги-и! — свиснув... — І брови йому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавої усмішки.

В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, що вбирається під осінь до людей, у кого не дерев'яна підлога, а долівка і стіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрий лагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі):

"Давайте, тату, я стіни цеглою обкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися — краще". Але Устим не погодився: навіщо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дах перекрити, бо ніде вже по селу хат під соломою не було. Виходило так, що Устим найбідніший од усіх...

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитися здалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, труба червона полив'яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла...

Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявся двозубо, як дитина, й казав: "Хай так! Рівно постав, то подумають, що тут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!.."

Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Не закурив — припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученими пальцями, і щасливо усміхався — то до цигарки, то до картоплі начищеної в чавунчику, то до полум'я в печі. Це була перша його цигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжки він аж оп'янів. А тут ще ранок видався — ясний, прозорий у далечі, веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій траві осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павуки звечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.

Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так про свою ту любов казав: "Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізнову починається — ги-и! — Наче я ще отакий-о! — І показував долонею, який він заввишки од землі хлопчак. — Та ще як присниться щось хороше, а не погане, тоді немає кращого в світі..."

А шибки вже зацвіли тендітно-рум'яним цвітом, і в хаті немов потеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.

Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пелені поскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузько примружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, що робиться в її, Оляниному, тілі — у грудях, у попереку, в ногах, у животі... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогодні воно мовчало. Ніде ніщо не крутило, не шпигало, і кров у жилах не "бухкала", як те часто Оляні здавалося і вчувалося.

— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою, — сказала вона і, скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.

Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тільки усміхався і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїм щастям отак зрання. Тому і мовчав. А то так виходив геть із хати, і кашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні й далекі, і посміхався до всього, що бачив.

— Колись люди вставали та богу молилися, а ти — лаяться мерщій, — сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.

Однак Оляна вже не слухала його, а дивилася у вікно. У дворі на кілку висіло догори дном закіптюжене горня. Все так немов, як і вчора, було, і от — горня.