Дістався до села, коли надворі стояв уже густий присмерк. У хаті не світилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячими пальцями розстебнув на грудях шинелю, зняв її разом з речовим мішком і пішов до Петька. — А чого цей хлопчик плаче? — ледь вимовив крізь давучий клубок у горлі. — Чого плаче цей хлопчик, га? Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зіщулився на лаві коло вікна і сказав, хлипнувши: — Бо штрашно... — Кого ж тобі страшно? — Ночі... Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув її собі до щоки. А дихати так важко було... — Це ж тато твій прийшов, — підняв пальцем синове підборіддя. — Дивись: тато! Не впізнаєш — ги-и? А де ж це мама? — Козу Маньку пішла доїть, — похнюпився Петько. І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чи сірому і з білим глеченям у руках. — О божечко... — зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові не стільки радості, як переляку. "Одвикла", — подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле від молока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві. Аж тоді обняв жінчині плечі. Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв так незграбно, наче хлопчисько... "Обоє ми одвикли..." Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатому світлі од бликуна — він горів тільки одним вугликом ґнота. Оляна поклала на груди Устимові руки — вони пахли козячим молоком, — притулилася до них лицем і заплакала. — Ну, годі, годі, — сказав Устим тремтячим голосом. — Живий же... Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс за плечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щось побрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку з виделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому теж були куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів і терпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової, яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; два казенні рушники, галіфе синє (командир роти, що пройшов з Устимом обидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені, брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці — все було нове, блищало й пахло новим. Наприпослідок Устим дістав з мішка дві банки рибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, і суху, потріскану на часточки солдатську хлібину. — Чи й не їв у дорозі нічого? — спитала Оляна. — Якби не їв, то й не добрався б! — весело сказав Устим і нахилився до Петька. — Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій! Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, і посмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неї просто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів. — Ба які! Це — кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблять хрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ... Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стрижену голівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як із золота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петькової сорочки. Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень сала холодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала), накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть. — Це таке, хіба на сухарі. — А я думав, що у вас тут проголодь. Всюди зараз негусто в людей, — гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радісно збуджений від чарки і від усього. — Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хліба мішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитрувати не вміють, не дуже є що їсти, — розказувала Оляна. Петько тим часом поліз на піч, хрускав там горіхами, крадькома дивився на батька через комин і, затамувавши подих, слухав, як подзеленькують його медалі. — Коза виручає, — хвалилася Оляна — І молочка потроху дає, і козенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м'яса не любили, того і не забрали... Курка одна є зозулястенька. Може, заквокче на весну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися. — Викрутимося! — впевнено мовив Устим. — Главне — живі... Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устим обійшов кругом хати, обдивився верх. Добре зроблено, на совість. Дерево путнє, не палички якісь там, ушито гладенько і стріху підрізано рівно. — Хто робив? — спитав. — Та... гуртом, — зніяковіла ніби Оляна — Колгоспом. — Нічого, живі будемо — оддячим. І рушили через вигін у село, до лавки, до конторно-колгоспної — туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе з червоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці, туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова — то хай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якої стримів угору густий закрутень рудуватої чуприни. |