Григір Тютюнник

“Кізонька”

— Чого, дя?

— Того, що... раз вони зі мною так, то і я з ними так.

— Хто, дя? — не зрозумів Ванько.

— Усі вкупі. Я їм там тільки для роботи й нужен... був. Тепер хай оті приїжджі вкривають.

Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.

Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:

"Помагальщики, секрремент!.."

Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.

А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село.

Було дуже поночі, хмари позасмолювали усі до одної зорі в небі, дерева в лісі злилися в чорне, тільки подушка біліла у Степана під пахвою.

"Укрию гараж, — думав Степан, придивляючись до тьмяної смужечки стежки під ногами, — це карбованців п'ятсот, не менше. Куплю якусь хавіру, хоч дохлу... Хе! Отак: своя хата як дзвін стоїть, а ти, Степане, тиняйся глупої ночі лісом, як бездомний пес!.." — І його раптом так ошелешила ця думка про себе як про бездомного пса, що він зупинився, гехнув Дарчиними чобітьми об землю і вилаявся вголос:

— От же ж гадюка!

Тоді навпомацки познаходив чоботи, затис під пахвою і рушив далі.

Він досипав ніч у колгоспній плотні на верстаку, поклавши під голову чоботи, а поверх них подушку.

Невдовзі Степан і Дарка ділилися.

Власне, ділився не Степан — він навіть не подумав про це й разу, — а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий, приїжджий з Донбасу чоловік — щось таке було в нього зі здоров'ям, що лікарі нараяли йому жити в селі, — і Дарка. Голова усміхнувся до Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка дивилася у вікно.

— Радчич Степан Силович? — спитав голова і заглянув у якийсь папірець, і ще раз усміхнувся, простіше. — Я, самі розумієте, не всіх людей у селі ще знаю.

— Так точно, — сказав Степан. — А що?

— Тут, бачте... — голова подивився на Дарку, затим на Степана, — ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити спільне майно і розійтися... — Голова помовчав. — До речі, ви розписані?

— Були колись розписані, та розписку загубили, — криво посміхнувся Степан. І спитав у Дарки, так само криво посміхаючись: — Чого це тобі так приспічило ділитися? — Всередині йому — у грудях, у животі — все здригалося, наче він перемерз. — Боїшся, що твоїх отих од нашого з тобою хліба гикавка нападе?

— І тобі одгикнеться, брешеш, — кинула Дарка через плече й ще крутіше одвернулася до вікна. Вона була в новій кофті строкатій, зап'ята святковою квітчастою хусткою, низько, і через щоку, мовби в неї боліла вся голова — страдницьки, печально, по-вдовиному зап'ята.

Степан це помітив, крутнув головою, аж у горлі йому щось писнуло: "Ну й проява ж!.."

...— знатимеш, як руки простягати на живу людину, навік запам'ятаєш.

— Товариші! — голова легенько постукав пальцем по краєчку стола. — Ви ж у сільській раді, а не... посеред вигону. Прошу до порядку.

Дарка повернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі лясонуло:

— Та не було ж нічого такого, товаришу голова! Нічогісінько ж не було. Ну йшла з чоловіком разом з роботи, з поля, лісосмугою йшли... Що ж тут такого? А він зразу на тобі — з ревнощами своїми та з кулаками. Хіба ж так можна жити в одній хаті, подумайте?

Степан похапливо дістав біломорину, креснув сірником раз, удруге, втретє — переломив і сидів так, жував неприкурену цигарку. Чого-чого, а такого вихиляса він не ждав. Йому навіть привиділося на якусь мить, що от ідуть лісосмугою якийсь чолов'яга і Дарка, просто йдуть, і все.

"Тьху! Чи здурів уже?.."

— А хто цей чоловік, якщо не секрет? — спитав у Дарки голова. — Як його звати, прізвище? Може, ми його викличемо, з'ясуємо все, та й житимете собі, як і раніше?

Дарка знову одвернулася до вікна.

— Хіба ж я знаю, як його там... Та й поїхав він уже.

Голова кахикнув у кулак.

А Дарка швидко додала:

— Нужен він мені...

Степан зіжмакав у пальцях цигарку і підвівся.

— То що будемо робити? — спитав голова. Він дивився лише на Степана і питав лише в нього.

— Пішов я, — сказав Степан. — Хай що хоче, те й робить. Однаково вже... с-секрремент!

— Що? — здивувався голова.

— Слово таке. — І Степан вийшов.

Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали, щоб ішов додому. Те "додому" боляче різнуло. Він і досі жив у плотні. Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур'янах за плотнею подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.