Григір Тютюнник

“Кізонька”

З лелеками він гомонів краще, ніж з людьми, і не вихвалявся. Гув до них ласкаво, а вони дивилися на нього згори вниз, не клакали дзьобами, вони звикли до баби Ганни.

Дарки Степан не бачив відтоді, як їх ділили. І до буфета приходив не задля того, аби напитися — "душу зігріти". Та ще з надією: може, "те стерво" до лавки прийде, по хліб там, абощо. Переказують, худа зробилася, як щука... Степан ждав, що вона прийде каятися і проситися.

Дарка не приходила. І на очі не траплялася. Забачить ще здалеку, що він маячить біля буфету, іде іншою дорогою або вертається назад.

Тільки одна душа в селі не обминала Степана і не підсміювалася з нього — Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка. Працювала вона трактористкою ще з дівок, ще відтоді, як виорювали в полі бомби та міни. Жила Стеха сама і робила все сама. Приміром, прийде на стан, коли жнива колгоспні вже впорано: "Хлопці, у кого комбайн гуляє? Своє змолотити треба". — "Поїхали, тітко!" — "Нащо ти мені здався. Я й сама змолочу". — Сідає за кермо, заводить комбайн — і погнала. Змолотить, приправить комбайн на місце: "Спасибі... Там у тебе люфт великий був, педаль аж падає. То я підрегулювала". Косить, в'язати, дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою — все вміла Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лашить дерев'яним молоточком залізо, як в'яжуть його зубильце та ножиці мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови — де-не-де сивинка в ній почалася...

Коли пообідали з чаркою, Стеха сказала:

"Ти відпочинь ляж трохи, я шви сама заклепаю".

Степан засміявся:

"А що люди скажуть, подумала? Засміють! Та й не зумієш ти".

"Зумію! Ми з тобою, Степане, город удвох построїли б..."

Тоді Степан жив ще з Даркою, і Стешине оте залицяння тільки тішило його.

Тепер Стеха стрічалася йому майже щодня. Підійде, як він ото стоїть коло буфету, і дивиться, дивиться... А в очах мука.

— Що, Стехо, — дурнувато всміхається Степан. — Жалько пропащу душу Степанову? Ю-рен-да-ці-я! Переживем!..

А одного разу в неділю — тоді було свято врожаю і весь колгосп гуляв — Стеха прийшла до буфету у шовковому платті, білих черевиках модельних, з хусткою розкішною на плечах і з чадом в очах. Степан терся попід освітленими буфетними вікнами, у поламаному своєму капелюсі й з хлібиною під пахвою: у нього не було грошей. Підійшла, взяла його голову в долоні, притисла до грудей і заплакала.

— Горе, Стьопо, горе...

— Горе, — сказав Степан. — Горе, Стешко, тільки дурне...

— Хочеш, я тобі "кізоньку" затанцюю? Я вмію.

У буфеті гули, хтось заводив пісню.

— Затанцюй, Стешо! Вдаримо гопки, секрремент, щоб аж гуло!

Стеха підняла над головою руку, заломила її долонею вгору, другою взялася в бік, повела ліктиком сюди-туди і пішла на носках, погойдуючись у стані... Плаття шовкове, але ніяк не до лиця підтоптаній жінці, шелесь-шелесь по гострих колінах, зубик залізний од світла з вікон блись-блись... Вона й справді була схожа чимось на козу, що стала на задні копитця, ще й усміхалася якось по-козинячому...

— Гоп, Стехо, гоп! — Степан дриґнув одною ногою в коліні, ударив у долоні. — Гоп, гоп! — Хлібина випала йому з-під пахви, упала в пилюгу. Він того не помітив.

— Ходімо, Стьопо!.. — Стеха кинула танцювати, взяла Степана за плече.

— Нєт! — сказав Степан і перестав бити в долоні. Йому навіть смішно стало, що отако вони клеїли тільки що дурня посеред вулиці, і він п'яненько зареготів.

Стеха затулила обличчя долонями й пішла геть.

Удома вона присіла до столу й заплакала вголос:

— Ще й баскалиться він, бач! Та нагодований був би, та доглянутий. Кої тобі мороки ще треба! Ходить, як та мара, туманіє за тією... прости господи! Думаєш, ти мені нужен? Не нужен ти мені... Мені хоч би дух чоловічий у хату, хоч би цигарку хто скурив у цих стінах...

А Степан шукав хлібину в пилюзі і бурмотів:

— Обминає вона, ховається! Хоч би борщу раз у півроку прийшла зварила. А то самий хліб їси! А цей буде ще й з пилюгою...

Знайшов хлібину, обдмухав з усіх боків, затис під рукою і поплуганився додому.

Прокинувся опівночі тверезий. Тільки в голові шуміло та миші бігали по хаті. Довго дивився на місяць, що поволі нижчав, нижчав... А перед очима — ось вона: біжить від госпітальної прохідної, хустка збилася на плечі, очі сяють крізь сльози жалем і любов'ю, в руках вузлик білий... Прийшла з села за сто кілометрів, пішки, розшукала. А він, широкоплечий, блідий і тому ще чорнобровіший, не йшов — біг на милицях їй назустріч у білій спідній сорочці розхристаній...

"Ех, вивоювався, виробився, постарів, Степане, — зостався пшик..."

"Ні-і, ця не пішла б "кізоньку" танцювати... Не стала б на пальчики ні перед ким... Ця пройшла б мимо всякого з отих своїх, якби вони за нею не ганялися! Пройшла б мимо, як стонадцять чортиць!"

Місяць зайшов.

А Степан ще довго дивився в стелю. Потім сказав уголос, аж мишва приснула в усі боки:

— На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!