Григір Тютюнник

Сміхота

Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пелені поморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики: виль-виль, виль-виль... Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг би прищикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), але стримувався: як-не-як — дядина.

І частувався мовчки.

Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі люди одбувають непроханого гостя чи далекого родича, а — первак, вогонь. Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, і думав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то не селяни — так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками проти надвечірнього сонця у вікнах, — а од смаженої картоплі відмовився.

"Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує, — сказав. — Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость — не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, як струже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та не якусь там, а берестову".

Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, як звик говорити з усіма, — хай то начальство буде, родич, товариш а чи так собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово на долоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вона роздивилася. Коли ж Демидові треба було казати щось про себе, як от зараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню, хоч і добре знану й шановану людину на ім'я Демид. В іншого така мова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя — лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси.

"Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісні співається: "Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний"... — І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завжди суворо жартував.

"Та я ж не про те, матінко рідна, що ти кволь, неміч абощо, — аж страхнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида, як на дим. — Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я ще отак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усе повз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина..." — У Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчиком хустки попід очима двічі махнула.

Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув на тітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив. Мовляв, хай полоскоче людина себе жалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випив непоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи за сорок з лишком років не був: малим — батьки не пускали, а виріс — сам не хотів.

Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядькові вечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли у дядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі — дядько і дядина тоді ні з ким у світі не родичалися, — а щоб подивитися, як у них у хаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, і м'який диван, і підлога дерев'яна, і годинник аж під стелю, ще й бемкає... Казать казали, а чи бачив хто насправді — хтозна: дядина не любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось там пхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хто прийшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знав це, чув од людей, від батька й матері, та от — заманулося побачити той годинник, що аж під стелю. А мо', він ще й забамкає при ньому?.. Якби хоч раз!

І завернув у дядьків двір.

Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять на морозі, собаки валують — діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну. Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застати хазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями — світиться. Кахикнув для сміливості... І в цей час його хтось боляче, мов ковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся — дядько. Без шапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під нього сорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся.

"Ти чого шпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?" — Чути: випивши.

Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі.

"А-а, це ти... — Засопів спокійніше, мирніше. — Чого тобі, послали за чимось? Чи так, провідать?"

Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:

"Добрий вечір, з святим вечором... Казали батько й мати... щоб я вам... вечерю поніс. Осьо..." — підняв угору, щоб дядько побачив маленький білий вузлик. Там було два пироги — з квасолею один і з буряком та калиною другий.

"Цсс! — Дядько низько нахилився до Демида й заозирався в темряву. — Який батько? Що ти мелеш? Батька ж немає вже!.. "Батько"... Хто тобі насовітував нести нам вечерю — мати?"

"Ні... Я сам", — признався Демид і опустив вузлик.

"Не треба нам вечері. — Дядько випростався. — У нас є що вечеряти. — Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові в руку новенький лопотючий папірець-грошину. — На. І як треба буде матері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину не смій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Не подивлюся, що родич". — І пішов на ґанок, клацнув засовом.

Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягся швиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.

"Казала ж тобі: не йди. Не послухав", — дорікнула мати.

"Кортить же, — заступилася баба. — Ломаку треба було взять, одмахався б. Ми було..." — І вона почала розказувати, як було колись.

А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішої місцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе. "Казали батько..." Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже ж невдоба!"

"Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?" — спитала мати.

Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу, що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку: