Григір Тютюнник

Сміхота

"Чого ви направили мене казати отако: "Казали батько й мати"?! Тата ж немає!"

Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потім озвалася винувато:

"Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку. Звиняй дурній своїй бабі..." — І теж заплакала...

Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь не вщерть і випив.

— Оце по-геройскому, — похвалила Киля. — А то цідиш ковточками, наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси ж тепер, пригніти її, кляту.

Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонився тітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідності люди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вже давно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стіни попід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висіли темно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів'ячі гнізда, стеля по обидва боки від сволока провисла, а на підлозі з широкої, колись дзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, за дядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил і на ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.

"Так чого б я, дитино, в тебе просила?" — долинув голос тітки.

"То скажете, дядино", — відказав, не обертаючись.

"Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своєму рідненькому зробив".

Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці, вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі, дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився на дядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хоч ніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в Демида картуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту, дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядька з тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько, очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цабе, а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.

І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синій патефон і співав на всю вулицю: "Ой ты радость молодая, невозможная". Така пісня. Дивився на підлоту, зроблену із дошки широкої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і через вінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі ті літери означали не дядини прізвище, ім'я та по батькові, а чиїсь чужі.

"То що ж ви хотіли, дядино?"

"Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробив дядькові хрест на могилу".

Демид знову довго мовчав, тоді сказав:

"То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?.."

"Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і він уже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг, то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годі вже, тітко, жить. Так що, зробиш?"

Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отой рушник — пригірщ пшона, отой рушник — мисочка кукурудзи, отой рушник — сухарик, а он отой рушник — втішливе слово тітчине, а за тим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.

"Hy, якщо так хочете, то зроблю, чого ж".

"Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно, дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь же хрести стоять, а ми хіба не такі?"

Демид слухав її і думав:

"Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали і туди хочуть піти і там обкрасти".

"Добре, тітко, зроблю хрест".

І пішов п'яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого Головню Петра і каже:

"От тітка замовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю з чого його зробить?"

Петро засміявся та й каже:

"Гм... і що, гм, зробиш?" П'яний був.

"Зроблю", — сказав Демид і пішов додому.

Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, і знайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукав її обушком попід прикорнем — глухо гуде, тут згнило всередині, стукнув вище — нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її, привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а коли груша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив, що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.

Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував. Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і в пилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошки боялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов на фронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз. Як віл-бовкун. Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петро розказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, на бугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава росла та акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло, і бджоли не напаслися.

"Отут десь, отут десь, — думав Демид, — лежать і мої, і Петрові, і дядька Степана, отут десь і досі мати ходить і не знайде, де ж хто лежить".

Відтак за акацією звалив хрест із візка, викопав яму і боявся, щоб лопата не натрапила на цеглину чи кістку, укинув у неї хрест, хоч тяжко було — груша дичка, налита соком, вкопав, обтоптав, обгупав чобітьми при місяці і, сказавши: "Слава богу", покотив порожній візок назад, їхав селом, візок підстрибував на вибоях, а він думав: "Слава богу, що не ризикнув, слава богу".

А другого дня пішла селом сміхота: "Поставив Демид хрест не на дядькові, а на порожньому місці". І коли Демид ішов на роботу, дядина перестріла його біля двору й сказала:

"Що ж ти, Демидику, забув, де дядько лежить, чи що? Та боже ж мій, ми ж таки родичі?"

Демид дивився їй просто в очі, і не змигнув навіть оком, і довго мовчав, а дядина зирила на нього очима недобрими, тоді сказав:

"Я, дядино, зробив такий хрест, як сонце, і мені було шкода ставити його над одним чоловіком. То я й поставив його над усіма. Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядько залив сала за шкуру, і над тими, що про це нічого не знають. Над пам'яттю. Звиняйте, мені вже пора в плотню"...