Павло Тичина

Похорон друга (аналіз)

Цей твір П. Тичина написав у 1942 році, коли відбувалася кульмінаційна битва на Волзі. На одностайну думку літературознавців, поема стала вершинним досягненням її автора в період війни. У цей час муза поета на хвилі патріотичного піднесення ніби знову відродилася, і голос його зазвучав свіжо, оригінально.

Поема нагадує оголений нерв, який тонко реагує на горе мільйонів людей, кинутих у вир однієї з найжорстокіших воєн. У ній переплітаються дві теми — життя і смерті. Своєрідний зачин поеми, наповнений конкретними реаліями прифронтового міста. Ліричний герой чує траурну мелодію духового оркестру, вона нагадує йому про смерть друга Ярослава, який загинув у боях за Харків. Проте ховають іншого, теж полеглого на війні солдата Степана. Ліричний герой починає думати про всі жертви воєнного лихоліття, про горе, яке не оминуло жодної родини. Війна несла хаос, руйнування, страхіття, знищуючи все живе. Однак П. Тичина переконаний, що горе назавжди залишається в серці людини, але життя перемагає навіть смерть тим, що воно триває. Конкретний план поеми поступово переходить у філософський. Як висновок-узагальнення про вічні закони буття звучать у поемі слова:

Усе міняється, оновлюється, рветься,
у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є,
замулюється мулом, порохом береться,
а потім знов зеленим з-під землі встає.

Ці рядки в різних варіаціях повторюються у творі не один раз. І це закономірно — ними заперечується всевладдя смерті.

Подієвий ряд у поемі ослаблений, сюжетні віхи змальовано пунктиром: засніжене місто, похорони солдата, спогади про Ярослава. Основне у творі — міркування ліричного героя, викладені за законами асоціацій, під впливом вражень від побаченого й почутого.

Майстерність П. Тичини виявляється у відтворенні настроїв людини через пейзаж, зітканий із напівтонів, через кольорове означення звуків. Поєднання зорових і звукових образів, рефрени, музична тема наближають поему до симфонії, яка утверджує перемогу народу над фашизмом, життя над смертю.