Максим Рильський

“Слово про рідну матір” як твір-ораторія (аналіз)

Термін “ораторія” побутує в музиці і вживається на означення великого музично-драматичного твору для хору, співаків-солістів та оркестру. Проте “Слово про рідну матір” М. Рильського називають ораторією не за аналогією до цього музичного жанру, а відповідно до задуму автора і використаних ним художніх засобів.

У час грізних випробувань на кривавих дорогах війни, у її найтрагічніший період поет звертається до Вітчизни і висловлює свої синівські почуття, свою непереможну віру в її щасливе майбуття. Для досягнення мети він використовує багатий мистецький арсенал, продуманий до найменших деталей, — від назви твору до побудови його строфи.

Поема-ораторія, сучасна ода — так літературознавці визначають жанрові ознаки цього твору М. Рильського. Проте сам автор наголошує на тому, що він обирає таку давню художню форму, як слово, певним чином видозмінюючи її. За традицією, “словом” називають твори ораторського жанру з повчальним змістом (“Слово про закон і благодать” Іларіона) або ж сказання, поеми (“Слово о полку Ігоревім”). У творі М. Рильського переплітаються ораторські ноти з рисами сказання-розповіді про рідну матір-Вітчизну. Пристрасний голос поета-патріота звертається до кожного українця: пам’ятай, чий ти син, на якій землі живеш, які матеріальні, духовні й культурні надбання мусиш захистити від фашистських загарбників. М. Рильський утверджує ідею безсмертя народу:

Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?

Автор з винятковою ніжністю змальовує образ Вітчизни. Він бачить бездонну широчінь її степів, синь озер і рік. Чудові пейзажі мають чіткі географічні координати. Це Дніпро і Сула, Карпати і Поділля, Полтава і Путивль, які в кожного українця викликають багаті асоціації, так само, як і імена світочів української культури Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка, Івана Котляревського, Марії Заньковецької. З великим пієтетом згадує М. Рильський народну пісню, цю “печаль і радість”, яка пробуджує в серцях мужність і відвагу, “коли над краєм хмара висне”; героїчні сторінки історії рідного народу, його нескореність і волелюбність. Так послідовно і переконливо поет реалізує свій художній задум, апелюючи до національної самосвідомості своїх сучасників і блискуче використовуючи для цього прийоми ораторського мистецтва (звідси — твір-ораторія). Його риторичні запитання, сформульовані чітко й лаконічно, несуть у собі ствердну відповідь, яка мотивується патріотичним змістом усього твору. Коли автор пише: “Хто може випити Дніпро...”, читач знає — ніхто, коли поет запитує: хіба можна умерти рідній землі, “в гарячій захлинутись крові”, читач упевнений — не можна. Художній розвиток головної думки твору — про незнищенність рідного народу — змушує М. Рильського прямо виявити свою позицію:

Ні! Сили на землі нема
І сили на землі не буде,
Щоб потягти нас до ярма,
Щоб потоптати наші груди...

Цей емоційно наснажений висновок-ствердження також закінчується риторичними запитаннями метафоричного змісту: “Чи совам зборкати орла? Чи правду кривді подолати?”, щоб підготувати остаточну відповідь, ще раз підкреслити логіку авторської думки:

О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Встає народ, гудуть мости,
Рокочуть ріки ясноводі!...
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!

Ораторська майстерність поета виявляється у високому стилі твору, якого досягнуто використанням анафор (благословен, хто, хіба), старослов’янізмів (злоба, древо, лоно, властен, віщий, благовісне), зокрема коротких прикметників (зелен клен, славен народ), фольклорних тавтологій (роси-сльози, рута-м’ята, злото-серебро, шумлять-дзвенять), ремінісценцій зі “Слова о полку Ігоревім” (згадки про Бояна, Путивль, лисиць, що брешуть на щити), з поезії Т. Шевченка (“... в міцній сім’ї великій, вольній, новій”). Автор по-різному використовує засіб контрасту для змалювання природи. Якщо твір умовно поділити на дві частини, то в першій, “прославній”, пейзаж зображається у спокійних тонах (“степів широчина бездонна... свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона”), а в другій, риторично-стверджувальній, — у грізних (“Гримить Дніпро, шумить Сула, озвались голосом Карпати, і клич подільського села в Путивлі сивому чувати”).

Сили й виразності надає ораторії шестирядкова строфа (секстина), обсяг якої дає поетові змогу варіювати інтонації — урочисті, піднесені, гнівні, життєствердні.

Так за допомогою різноманітних художніх засобів М. Рильський розкриває патріотичні почуття народу, його незгасну віру в перемогу.