|
Цей вірш із збірки “Привітання життя” за обсягом невеликий — усього дві строфи, проте висловлені в ньому думки важливі для розуміння світоглядних та естетичних засад творчості Б.-І. Антонича. Як відомо, поет народився на Лемківщині — у самобутньому, незвичайному краї, природа, звичаї та обряди, пісні якого не могли не вплинути на обдарованого юнака, його творчу уяву. За визначенням поета, це “земля вівса та ялівцю”, у якій дивовижно переплелися залишки язичницьких вірувань, давнини і незбагненно-чарівний світ природи. У перших рядках вірша якраз і звучить мотив єднання людини і природи як колиски людини: гори, сонце, небо щедро дарують кожному життєдайні сили, формуючи серце і душу людини, тому ліричний герой так впевнено стверджує:
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.
|
Наступна строфа — про те, що людина, викохана “близькістю” до сонця, до природи, до прапервісних начал буття, не боїться ні гамірливого міста, ні злиднів, ні невдач, ні поразок. Ця думка підсилюється ще одним самоозначенням автора:
...я — закоханий в житті поганин.
|
Прикметно, що визначальні рядки з цього вірша Б.-І. Антонич використав як епіграфи до іншої поезії — “Автопортрет” (збірка “Три перстені”). Мотив обожнення природи тут також поєднується з поглядом автора у власну душу і творчість:
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.
|
|
|
