Григорій Косинка

Гармонія (аналіз)

Цей твір стоїть дещо осібно у творчому доробку Г. Косинки, вирізняючись чималим обсягом — тяжінням до форми повісті, сюжетними параметрами, реалістичними мазками в змалюванні селянського побуту, жорстокості білогвардійської катівні. Знову в центрі уваги автора життя сільської родини, її щоденні клопоти і турботи, відтінені соціальними збуреннями того часу.

Сюжет твору, за винятком експозиції, розгортається традиційно. Вступна ж частина оповідання розлога, уповільнена, більш властива повісті. Вона не стільки знайомить читача з часом і місцем дії, скільки з суттю зображуваного. Ядро майбутньої колізії несе в собі вже перший рядок: “Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду!” Ці запальні слова зринають з вуст Василя Гандзюка; у матері вони викликають скупі сльози, а в самого хлопця (з часом) — сором за непослух, за зухвалість поведінки. Автор уводить читача в коло проблем, що буквально нависли над сім’єю Гандзюків, — безхліб’я, страх перед можливою мобілізацією старшого сина до денікінської армії, непорозуміння між братом і “безсоромною” сестрою, яка, повернувшись з роботи у місті, нахапалась там панських звичок — у мові, одязі, поставі. Кожен з героїв — мати, старший син Василь, навіть найменший Гришко — мають свої погляди на проблеми, які обсіли родину; їхні внутрішні монологи й уповільнюють експозицію.

На перших сторінках твору автор говорить і про те, що хлопці закохані в музику, гаряче мріють про “гармонію на всі голосники”, яка може плакати і сміятись, захлинаючись від пісень. Гришко так по-дитячому марить цим, “аж очі примружує від такого великого щастя, йому видається, як він, граючи, торкнеться підборіддям об ріжок гармонії...”. Мріє про музичний інструмент і Василь, але він по-дорослому дивиться на речі: “Дома — на два місяці хліба, а йому — гармонію подавай”.

Саме гармонія відіграє фатальну роль у долі кожного з братів і всієї сім’ї Гандзюків.

В експозиції Г. Косинка знайомить читача ще з одним персонажем — Кирилом Смолярчуком, це до нього не хоче ставати у молотники Василь з братом, однак розуміє — нужда і голод вирішать усе самі. У старшого Гандзюка, серйозно стурбованого сімейними негараздами, виникає дивна, як на його чесну вдачу, думка про крадіжку проса, яке щедро зародило в Смолярчука. До цієї небезпечної авантюри він прагне залучити і молодшого брата, переконавши його, що грошей, виручених за крадене, вистачить і на гармонію, і на хліб. Василь вагається, його сумлінням стає матір, яка, знає хлопець, вжахнулася б такому вчинку. Коли ж він дізнається про випадок на вечорницях (п’яні денікінці, а серед них і син його заклятого ворога, Карпо Смолярчук, відловлюють дівчат, щоб “порозважатись”), то таке свавілля остаточно штовхає його на необачний крок. У праведному гніві він брутально говорить: “Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, як стерво”.

Далі події в оповіданні розвиваються більш динамічно: письменник зображає крадіжку, виявлення злодіїв, намагання Кирила Смолярчука влаштувати самосуд. Але денікінці забирають хлопців до волості — нібито з’ясовувати ситуацію за законом.

Картини тортур Г. Косинка описує в об’єктивованій манері. Це найстрашніші у своїй правдивості сторінки оповідання. Знову письменник використовує засіб ретардації. З одного боку, він детально зображає допит хлопців. Штабс-капітан Мічугін настільки цинічний, жорстокий і немилосердний, що над братами денікінці знущаються під гру гармонії. Та й сама зовнішність цього персонажа яскраво характеризує його внутрішній світ: “Тонкий, глистуватий, з коротенькими, по-англійському підголеними вусами... схожий був на пса: така ж будова щелепів, такі ж ікласті зуби і маленькі, трохи заскалені очі, як у собаки, яка звикла кусати спотайна”. Вражаючі потенційні можливості цього садиста в офіцерських погонах демонструє невелика ретроспекція про “більшовицького доктора”.

З іншого боку, письменник змальовує оточення Василя та Гришка як арештантів. Це полонені червоноармійці. Автор використовує художній прийом паралельного зображення однієї ситуації під різним кутом зору. Ідеться про крадіжку, її оцінку персонажами. У середовищі арештантів-червоноармійців висловлюється така думка: “...треба разом і для всіх усе забрати”. Штабс-капітан Мічугін сповідує інші переконання: “ Я, милай, вышибу из тебя “грабь награбленное...”.

Характерна для новелістики Г. Косинки проблема істини порушується і в цьому творі. Більшовик Арон звертається до Василя з такими словами: “ Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда... Повір мені, це не так легко, як іноді здається...”.

Василь вибирає “правду” більшовиків. І це був вибір найбіднішого селянства, затурканого злиднями, не завжди чітко зорієнтованого в реаліях часу. Так, Гандзюк-старший не знає, якої він нації; стара мати не розуміє, чому дочка лає “якихось більшовиків”; підлітки-друзі Гришка, як і він сам, не можуть второпати, хто такий Ленін (“генерал, який Денікіна не послухався”).

Розв’язка оповідання несподівана: від неминучої смерті і тортур братів рятує “безсоромна” городянка Галька, рятує своїм тілом... Цей образ, змальований пунктирно, нагадує відомий вислів А. Чехова про те, що рушниця, якщо вона висить в інтер’єрі сцени, мусить обов’язково вистрілити. Жінка, мати, сестра страждають найбільше у час суспільних потрясінь, виконуючи обов’язки берегинь роду, якому так важко вистояти в суворий час.