Остап Вишня

Мисливські усмішки (аналіз)

У щоденникових нотатках Остапа Вишні читаємо: “Їздили полювати!.. І як радісно, що я нічого не вбив! І як радісно, що я ще поїду (обов’язково), щоб щось убити! І як радісно буде, що я нічого не вб’ю”. Ці слова письменника допомагають зрозуміти гуманістичний пафос його “Мисливських усмішок”, які, незважаючи на назву, навчають не полювати, а берегти, охороняти все живе. Людина і природа, людина і вічність земного буття — ось проблеми, над якими замислюється автор-оповідач. Саме його позиція, його погляд на світ визначають тонкий, проникливий ліризм “Мисливських усмішок”, тому деякі з них часто (і справедливо) називають поезіями у прозі.

З великою любов’ю змальовує письменник пейзажі — живі, чарівні, сповнені руху, змін, оновлення, іноді сумних настроїв.

В усмішці “Заєць” так зображено час падолисту:

“Золота осінь...

Ах як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, — ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає...

Золота осінь...”.

Письменник олюднює природу — вона думає, почуває, переживає, як кленовий листок в усмішці “Вальдшнепи”:

“Ось падає кленовий лист, — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає.

Він не падає сторч на землю — ні.

Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх...

Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься...

Щоб потім умерти...

Старе одживає, нове — народжується”.

Через пейзажну картину, змальовану у конкретних, зримих образах, письменник по-філософськи осмислює вічні проблеми буття — життя і смерть, народження і згасання, кругообіг у природі.

Проте оповідач — людина життєлюбна, оптимістично настроєна, тому і тон розповіді переважно світлий, захоплений, коли йдеться і про мисливські вигадки, побрехеньки, і про звірину, рідну природу, якою не можна не замилуватися. В Остапа Вишні не білка — білочка, не лисиця — лисичка і навіть грізний вепр — веприк. Вживанням цих пестливо-лагідних суфіксів письменник висловлює свою велику любов до всього живого. Він звертається до звірів і птахів, як до людей. Вони поряд з мисливцями є активними героями — то дотепними, то кмітливими, то пустотливими, то мудрими. “Мисливські усмішки” — своєрідна поетична зооенциклопедія. Ось перепілочка. Вона “чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка”.

Бекас також захоплює письменника: це “невеличкий болотний птах, сіренький з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами”. У цій характеристиці птаха звучать гумористичні нотки, вчувається приязний авторський сміх. Дикій козі автор співає гімн:

“Благородна тварина — дика коза.

Благородна і своєю постаттю, коли струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись до Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п’є.

Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелиться над чагарником, над кущами чи поміж дубово-ясеневими стовбурами”.

Герой-оповідач — поет, людина ніжного серця. Його внутрішній світ розкривається у численних ліричних відступах (усмішки “Як варити і їсти суп з дикої качки”, “Ведмідь”, “Бенгальський тигр”, “Дикий кабан, або вепр”), у яких немає плакатних гасел-закликів берегти природу, а натомість увесь лад проникливо-ліричної оповіді, щирий, доброзичливий сміх у ставленні до мисливців і в змалюванні їхніх поглядів на полювання, природу змушують читача замислитися над сучасними гострими екологічними проблемами, виховують у нього почуття любові до рідного краю і рідної природи.