Микола Куліш

Мина Мазайло (аналіз)

Сюжет цієї п’єси М. Куліша нескладний: новітній міщанин, службовець одного з управлінь Донвугілля соромиться свого “мужицького” прізвища, яке, на його переконання, заважає успішному просуванню по щаблях кар’єри, і тому вирішує замінити його на російське Мазєнін. Навколо цієї ситуації зосереджується дія твору, в якому чимало філологічних “досліджень”, зіставлень двох мов — української і російської.

Приміром, з діалогу двох подруг, Улі та Рини, дізнаємося, що Мокій колись порівняв гарні очі подруги сестри з двома вечірніми озерцями в степу. Проте Уля, відзначаючи поетичність такого виразу, мріє про шлюб з людиною, яка щоліта возила б її відпочивати до Криму: “А там не два озерця — море! Два моря! Чорне й Каспійське!” Перед нами — дві життєві позиції, поезія і проза життя. Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвиватимуться під знаком “укрмови”. Молодий Мазайло переконує дівчину, що, оскільки у неї і прізвище українське, й індекси, тобто антропологічні дані, українські, й “очі, рот, стан — все чисто українське”, їй конче необхідно оволодіти рідною мовою. І наполегливий хлопець домагається свого. Міщаночка Уля, яка, соромлячись прізвища Розсоха, називає себе Розсохиною, стає ревним оборонцем української мови (варто зазначити обігрування прізвищ як вдалий комедійний засіб драматурга).

“Уля:

— І знаєш, “дружина” — це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” — то означає “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.

Рина:

— Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...

Уля хотіла виправитись:

— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...

Рина до неї:

— Са-ма?!”

Деякі сторінки твору — це гімн мові рідного народу, такій щедрій і милозвучній:

“— ...“Бринить” — якесь надзвичайне слово...

Мокій до Улі:

— “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить... Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить. ...Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче”.

М’який гумор драматург змінює на гостро викривальні, нищівні художні засоби, коли йдеться про міщанську обмеженість, тупість, засудження націоналізму та шовінізму. Об’єктом сатири М. Куліша стали процеси українізації... в Україні, цей, в основі своїй, парадоксальний факт. “Українізації по-більшовицькому” дає пророчу оцінку Мина Мазайло, серце якого “передчува, що нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою, — це вам другий факт...”. Бо, справді, подібна акція — “це туман, чорний туман, і все це минеться”. Так характеризує її цитатою з п’єси “Дні Турбіних” тьотя Мотя з Курська. Завіса лицемірства і фальші закриває всі персонажі твору, сутність яких виявляється у ставленні до українізації. І яким би це ставлення не було — схвальним чи заперечним, з орієнтацією на русифікацію, М. Куліш висміює обивателя як велике суспільне зло. Такі люди здатні найняти вчительку “правильних проізношеній”, поміняти прізвище, але вони залишаються духовними покручами, стверджує автор. Творячи шаржовані образи, драматург акцентує на тому, що тільки глибинне знання вікових традицій народу, його культури, мови, повага до них, всотувані з молоком матері, є запорукою здоров’я нації. Штучно ж створена радянська людина сприймає, як блискітки, лише зовнішню форму явища, чи то українізації, чи то русифікації. М. Куліш вкладає в уста таких персонажів іронічні репліки на зразок “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”. Ці слова справляють трагікомічний ефект.

Кожен із персонажів має індивідуалізовану мовну партію, наявність у якій безлічі русизмів, просто перекручених слів, відповідних інтонацій є джерелом комізму. М. Куліш використовує пародію, коли відтворює сцену диспуту в родині Мазайлів з участю родичів і комсомольців, ілюзію багатоманіття думок і права вільного висловлювання їх у диктаторській тоталітарній державі.

Гірка іронія М. Куліша актуальна й сьогодні, коли зовсім не безхмарно відбуваються (чи продовжуються) процеси відродження української ментальності на справді демократичній, гуманістичній основі.