|
Загальновідомо, що Беатріче — це жінка-мрія, символ високого і чистого кохання, центральний образ у творчості великого італійського поета Данте Аліг’єрі. У диптиху Ю. Клена вічний образ Беатріче символізує красу у двох її аспектах — тілесному та духовному. З одного боку, це земна жінка:
...неначе
Блакитний місяць, виплива з долонь
Твоє волосся чорне й смагла скронь.
|
А з іншого — легенда, яка нагадує про силу та велич краси й кохання:
Тебе співець, піднісши понад зорі,
Таким безсмертним світлом оточив,
Що досі ще крізь далечінь віків
Пронизують нас промені прозорі.
|
Мотив кохання в цьому диптиху розширюється, міцніє, звучить по-новому завдяки тому, що Ю. Клен основну увагу зосереджує на образі Беатріче як витворі мистецтва, використовуючи відповідну лексику: “співець”, “рядки”, “поети й малярі”, “терцини”, “Данте”. Поет художньо намагається збагнути секрети мистецтва, його вічної і нев’янучої краси, сили впливу на людську душу. Він зачудований таємницею образу Беатріче, що, створений Данте у часи сереньовіччя, підхоплений “співцями, поетами й малярами”, і сьогодні захоплює читачів як “провесінь” — новизною, свіжістю, буянням почуттів. Здається, й у самого Ю. Клена була своя Беатріче, реальна чи вигадана, і про неї автор говорить як про зриму, реальну людину:
Як жадібно ти ловиш, темнозора,
Пливке, як пух, летюче листя слів,
Коли дзвінкі дощі моїх рядків
Шумлять, немов осінні осокори.
|
Рясні ремінісценції в цьому творі несуть подвійне навантаження. Вони творять культурологічний фон поезії, а також звернені до поетової сучасності. Автор засобами слова нагадує своїй прагматичній добі про культ чистого кохання і гармонію краси, яку несе справжнє мистецтво, непідвладне часові.
|
|
