Культурологія: українська та зарубіжна культура

Новий соціальний і духовний досвід та його породження — індивідуалістична культура

Насичена, напружена ідейна атмосфера XIX ст. помітно вплинула на літературу, театр, мистецтво. Не випадково про театр XIX ст. критики кажуть, що в ньому "ідеї ходять по сцені".

Одним з найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. У цьому столітті виникають і усвідомлюються болючі питання сучасності, як називали їх російські літератори. Людина зображається у всій її складності, проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва.

Справа, гадаємо, не в тому, що мислителі і художники "прозріли" і побачили, що людина — це цілий космос. Бальзак не був геніальнішим за Шекспіра, Данте, Гомера. Навіть найвеличніші генії не могли б виявити в людині того, що в ній ще не склалося, не вилилось у сутність. Природно, із століття в століття зростала майстерність, удосконалювалися засоби художньої виразності. Але піднялася ще на один щабель розвитку і сама людина — як представник роду, а її внутрішній світ еволюціонував у напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, розвитку рефлексії й усвідомлення своєї окремості, самоцінності, відповідальності тощо. Тим-то гідність індивідуальності стала головним нервом духовного буття епохи, яка досить швидко розкрила суперечність (відчуту ще просвітителями) приватного і суспільного інтересу, що виявляється двояко.

По-перше, індивідуальність або цілісна особистість, котра має певну особливість як ціле, у системі буржуазного поділу праці стає лише уламком цілого. І ціле не може існувати інакше, як роз'єднавши індивідуумів і прикувавши їх до окремих спеціальних занять (спеціальностей). Цей розділювальний принцип піддав критиці Ф. Шіллер: "Вічно прикута до окремого малого уламка цілого, людина сама стає уривком; чуючи вічний одноманітний шум колеса, яке вона приводить у рух, людина не здатна розвинути гармонію своєї сутності, і, замість того, щоб висловити людяність своєї природи, вона стає лише відбитком свого заняття, своєї науки". Особистість розколота, її здібності немовби розщеплені на окремі частини і функціонують поза зв'язком з цілим. Поділ праці розтинає, калічить індивідуума. Почуття і розум, споглядання і творчість, уява, будучи розірваними, стають ворожими одне одному. Шіллер при цьому чудово розумів, що поділ праці — необхідний продукт історії, що це велике знаряддя культури; однак, на його думку, хоч як виграє цивілізація від поділу праці, не можна заперечувати, що індивідууми, на яких він поширюється, терплять під гнітом цієї світової мети.

Вільна, цілісна, гармонійна особа була ідеалом усієї німецької класичної філософії — Канта, Гегеля, Шлегеля, Фіхте. У різних аспектах ми натрапляємо на міркування про неї у Гете, Гельдерліна, Гумбольдта.

По-друге, суперечність між приватним і суспільним інтересами дається взнаки антиномії реальних егоїстичних інтересів людей та ідеальної сфери морально-належного, що звичайно виявляється у конфлікті почуття й обов'язку. Індивідуалізм, котрий у буржуазних умовах став провідним моральним принципом, забезпечував високу продуктивність діяльності, необхідну для виживання і процвітання, але не гарантував гармонії особистості. І. Кант говорив, що гармонія людини, гармонія людських здібностей, інтересів і почуттів у світі людського досвіду недосяжна. Можливе лиш нескінченне наближення до цього ідеалу. Щоправда, Кант вважав: егоїстичну людську природу можна пом'якшити засобами виховання, але цілковитої впевненості у дієвості виховання Кант не мав.

Загалом проблема виховання — одна з тих, які хвилювали багатьох видатних європейців XIX ст.

Діалектика Г. Гегеля, еволюційна теорія Ч. Дарвіна внесли у картину світу ідею постійного руху, оновлення, розвитку. Парадигма свідомості XIX ст. — гідронімічні образи: ріки, течії, коловоротів, тиховоддя. Так, роман — як літературний жанр — показував плин людського життя, яке має витоки, бистрини, вири, береги... Близькі ці образи і теоріям виховання.

У пошуках гармонійної особи мислителі цього століття йшли безпосередньо за філософією Просвітництва, яка вбачала в естетичній формі засіб подолання користолюбства, виховання громадянських чеснот, облагороджування і душ, і моралей.

Новий соціальний і духовний досвід, поєднавшись, дали нову індивідуалістичну культуру. Ще Макіавеллі у "Государі" говорив про індивідуума, який ладен діяти повністю покладаючись тільки на себе, виходячи з "себе", тобто чинити так, як він вважає за потрібне, за цілком вільним внутрішнім рішенням, обов'язковим тільки для цього "Я". По суті, це роздуми про народження індивідуальності. Діставши перші імпульси в італійському Відродженні, пройшовши цілу низку складних метаморфоз від XVII ст. до романтиків, лише з кінця епохи Просвітництва ідея індивідуальності повністю сформувалась і в минулому столітті почала торувати собі шлях на європейському грунті.

Важлива риса — відкритий зв'язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям — характерна для культури XIX ст. І не випадково на головну роль претендують література й театр. Саме література досягла величезної майстерності у відображенні дійсності і змалюванні духовного світу особистості. Це століття дало багато блискучих письменників, кожний з яких — вершина, не згадати про яку неможливо і неприпустимо.

Йоганн Вольфганг Гете (1749—1832 pp.) належить як XVIII, так і XIX століттям. Його творчість певною мірою зв'язала собою літературу цих двох століть і залишилася найяскравішим вираженням не тільки своєї епохи, а й усієї поезії Нового часу. Ще в русі "Бурі і натиску" — штюрмерстві — було закладено дещо від наступних етапів, які мало пройти мистецтво. Штюрмерство поєднало сентименталізм з багатьма рисами передромантизму. Розумна, чітко окреслена форма здавалася "бурхливим геніям" (як іменували себе штюрмери) сковуючою для мистецтва. Вони обстоювали мистецтво, вільне від будь-яких канонів, особистість самовільну, яка не визнає над собою жодних законів (саме дух "Бурі і натиску" наснажив "Розбійників" Ф. Шіллера).

Штюрмери зробили чимало. Вони прорвали рамки просвітницького раціоналізму і тим самим допомогли дальшому збагаченню мистецтва. Вони дали такі поняття, як суспільне тло і національний колорит, котрі у всеєвропейському масштабі утвердив згодом романтизм. Штюрмери відкрили дорогу живій народній мові і намагалися "шекспіризувати" німецьку драму. Найбільшим талантом серед них був молодий Гете (трагедія "Гец фон Берліхінген", історична драма "Егмонт"). Гете пройшов і через захоплення античністю (період веймарського класицизму), але головним його твором став "Фауст". В.Г. Бєлінський говорив, що "Фауст" — це ціле людство в особі однієї людини, у ньому виразився весь філософський рух Німеччини в кінці минулого і на початку нинішнього століття; водночас цей твір Гете є повним відображенням всього життя сучасного йому німецького суспільства.

Фауст і Мефістофель уособлюють у трагедії боротьбу двох начал: безмежного поривання вперед і критичного сумніву. У боротьбі з Мефістофелем Фауст приходить до пізнання сенсу життя. Та не було б Мефістофеля, не було б боротьби, і Фауст залишився б зі своєю прекрасною, але нездійсненною мрією. Ось чому М.Г. Чернишевський назвав Мефістофеля "головним рушієм трагедії".

На рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Нове буржуазне суспільство було організоване набагато краще за феодальне, але зовсім не виглядало схожим на царство розуму. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначилися. Точилися запеклі суперечки між прихильниками нового і старого. У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Протягом кількох десятиліть він панував у літературі, музиці, живопису.