Економічна історія

Господарство та соціально-економічні відносини Стародавнього Китаю

Утворення держави і розвиток економіки. Гори Тибету, велетенська мертва пустеля Гобі й незліченні кочові народи та племена, які широкою смугою оточували Китай, надійно ізолювали стародавніх китайців від решти цивілізованого світу. Вирватись із цього оточення китайці зуміли лише наприкінці своєї стародавньої історії.

Територія Китаю поділялася на дві частини: Західну, 86 % площі якої становили гори та надгір'я, і Східну — її називали Великою Китайською рівниною, що й визначало особливості розвитку цих регіонів. Крім названих особливостей, на відміну від інших "іригаційних держав" Стародавнього Сходу, в Китаї іригаційне землеробство стали практикувати через тисячоліття після побудови цивілізованого суспільства. У ньому не було автономних міст і великих храмових господарств та їх атрибутів — громадсько-храмових общин. Соціально-економічне життя Китаю владно контролював державний апарат. Воно розвивалося під впливом оригінальних ідеологічних систем, було мобільним, оскільки будувалося на клановій основі. Між кланами не існувало нездоланних соціальних перешкод, перехід з однієї соціальної групи в іншу здійснювався автоматично. Якщо в Індії суспільно-політична активність населення була майже нульовою, то в Китаї, вихованому на конфуціанській ідеї, згідно з якою кожен сам є ковалем свого щастя, — навпаки, дуже високою.

Жителі першої держави Шань-Інь (XVIII ст. до н. е.) селилися переважно в заплавах річок. Вони сприяли землеробському культу тубільних неолітичних племен, навчилися відводити з полів надлишок води, вирощували просо, чумизу, а також різноманітні садово-городні культури. Їхнє землеробство не було іригаційним, а базувалося на повеневому та атмосферному зрошуванні земельних ділянок. Населення Шань-Інь займалося також тваринництвом. Саме шань-іньці започаткували знамените китайське шовківництво. Вони відмінно освоїли також бронзову металургію, займалися гончарством, деревообробкою та будівництвом, різьбленням по кістці та каменю, іншими ремеслами. Тут налагодилась обмінна торгівля. Торговельним еквівалентом слугували мушлі каурі та їх бронзові імітації, зерно, шкіра, шовк. У цей період у суспільстві відбувається майнове та соціальне розшарування.

У шань-іньському Китаї існувало общинне землеволодіння із системою взаємодопомоги та кругової поруки, причому общинні землі надавали в індивідуальне користування окремим сім'ям. Громадські поля обробляли колективно державним інвентарем усі общинники (у формі державної повинності) чи приписані до цієї землі селяни. На той час уже виділялися багаті та знатні родини. Шаньіньський ван (володар) уже відокремлював себе від народу, хоча влада його ще залишалася номінальною.

Після занепаду держави Шань-Інь на її місці відродилася держава Західне Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.). Основою діяльності її жителів було землеробство, причому населення вже опанувало сівозміну, систему ярових та озимих культур. Жителі Чжоу також займалися городництвом, а з технічних культур вирощували коноплі, тутове дерево, каштан. Чимало уваги вони приділяли також тваринництву, особливо конярству. Молочне тваринництво в Китаї, на відміну від Індії, майже не розвивалося.

Населення Чжоу значно краще освоїло металургію, особливо в галузі ливарництва. Важливу роль у його господарстві відігравала торгівля, яку контролювала держава. У чжоуських містах вирували базари, на яких за якістю товарів та цінами наглядали спеціальні чиновники.

Китай був класичним суспільством — кілька об'єднаних сімей мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (поля та угіддя, водойми, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали поділу й продажу.

Соціальна нерівність у чжоуському Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у X—IX ст. до н. е. Їх було п'ять: ван — цар; чжухоу — всі хоу, наділені князівськими титулами "гун", " хоу" , "бо" тощо; дафу — начальники кланів; ші — дрібна китайська знать; шужень — простолюд, рядові члени патріархальної сім'ї, які своєю працею годували й одягали чжоуське суспільство. Соціальна структура суспільства мала ієрархічний характер земельної власності. Ван надавав аристократам чжухоу маєтки в спадкове володіння. Чжухоу забезпечували землею дафу та ін. Отож, земля в Китаї не належала комусь одному, право власності на неї дробилося між різними суспільними верствами, система користування землею базувалася на умовному землекористуванні.

У міру розвитку старокитайської держави більш чітко формувався урядовий апарат. На чолі цього апарату стояв помічник вана. Йому підпорядковувалися три чиновники, у віданні яких були три головні відомства: 1) нагляд за господарським життям країни; 2) керівництво військом; 3) керівництво всім земельним фондом та іригаційною системою країни. Пізніше виникли інші відомства, які керували судами, царським палацом та маєтками і, нарешті, відомство, яке здійснювало організацію релігійного культу. Кожне із відомств мало штати своїх чиновників на місцях.

Між китайськими рангами не було глухої стіни, перехід з одного рангу в інший здійснювався автоматично завдяки оригінальній системі рангоуспадкування. Батьківський ранг у Китаї успадковували лише старші сини, інші діти мали бути рангом нижче.

Важливі соціально-економічні зрушення в Китаї сталися в період Східного Чжоу (VIII—III ст. до н. е.) (Східне, Західне — вживається залежно від переміщення столиці держави на схід, захід). Було розчищено під ріллю великі лісові масиви та здійснено перехід до іригаційного землеробства. У III ст. до н. е. побудовано три великі іригаційні системи, настільки досконалі, що вони служать китайцям дотепер. Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Змінився характер китайського тваринництва, тварин уже розводили не для жертвоприношення в храмах, а як тяглову силу. Розвиток ремесел і торгівлі зміцнював торговельні зв'язки між регіонами. Почався активний розвиток міст.

Унаслідок такої аграрної політики (спадкова власність, перехід у власність цілинної землі, введення земельного податку тощо) прискорилося майнове й соціальне розшарування селянства. Проте оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду в царську власність, а селян — у царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування відстояла свої автономні права.

Значна частина селян, не бажаючи сплачувати високі податки (часом вони сягали 2/3 урожаю), йшла у більш прибуткову торгівлю. У суспільному виробництві зросла частка рабської праці. Боргове рабство в Китаї тогочасна мораль засуджувала. Тому раби — це в основному військовополонені та злочинці. Рабів також купували, обмінювали. Наприклад, є запис про обмін п'яти рабів на коня і сувій шовку.

Реформи Шан Яна і його послідовників. Формуванню внутрішнього ринку перешкоджали численні митниці. У IV ст. до н. е. проведено реформи Шан Яна, які прискорили об'єктивний процес руйнації землеробської общини, узаконили приватну власність на землю. Вони замінили податок з урожаю земельним податком, що забезпечувало сталий прибуток державі. Було ліквідовано систему спадкових рангів, сімейне майно розподілено між усіма дітьми. Ранги надавалися царем за заслуги перед державою. Поділом царства на повіти, якими керували царські чиновники, а повітів на п'ятірки й десятки, пов'язані круговою порукою, Шан Ян зруйнував систему спадкових володінь чжухоу. Це зміцнило владу царя й істотно посилило державу.

Продовжив ці реформи перший імператор Цинь Шіхуан (ді). Він поділив імперію на 36 округів, а самі округи — на повіти, волості та тіни (до тіни входило близько 10 сімей). З усієї країни до столиці (м. Саньян) він переселив 120 тис. аристократичних родин, замінивши їх на місцях своїми чиновниками.

Чиновників наділяли адміністративними, фіскальними, судовими та поліцейськими функціями, вони контролювали один одного, суттєво обмежували общинне самоврядування, хоча сама община як податкова одиниця збереглася. Цинь Шіхуан уніфікував державну валюту, запропонував єдину систему мір і ваги, розіслав усюди спеціальні еталони, уніфікував китайське письмо. Він насильно виселив десятки тисяч селянських родин для підняття цілинних земель. По всій імперії узаконили приватну власність на землю й замінили податок з урожаю земельним податком. Було складено земельний кадастр. Верховним власником землі і розподілювачем води для зрошення полів став цар. Він також монополізував виробництво і збут солі та заліза, контролював ціни на зерно. Саме в цей період було збудовано "найдовше кладовище у світі" — Велику китайську стіну. її довжина 3400 км, ширина стіни 5 м, а висота до 12 м. У стіну вбудовано 25 тис. башт.

Інтенсивно прокладали шляхи сполучення. Таких масштабів будівництва доріг, як у Китаї, не знала жодна держава Стародавнього світу. Якщо наприкінці III ст. до н. е. загальна довжина державних доріг становила приблизно 6500 км, то до 200 р. н. е. вона зросла до 32 тис. км. Шляхове будівництво доповнювалося будівництвом іригаційних споруд. Їх споруджували не тільки для зрошування і захисту від паводків, а й як транспортні магістралі. Уже в V ст. до н. е. ріки Хуанхе і Янцзи було з'єднано каналом завдовжки більше як 400 км. У III ст. до н. е. прокопано через гірську перепону двохсоткілометровий канал, який з'єднував північ і південь країни. Він став початком безперервного водного шляху протяжністю 2 тис. км. У 70 р. н. е. розпочато будівництво Великого каналу. Він оперезав увесь Східний Китай, а його довжина перевищила 1700 км при ширині до 30 м і глибині до 9 м.

Разом з тим соціально-економічне становище в країні залишалося складним. Зростали податки (за період Цинь Шіхуан — у 20—30 разів), основна маса селян зубожіла. Багато селян залишало свої земельні наділи, які діставалися сільській верхівці, зростала кількість рабів. Збільшувалися каторжні трудові повинності на державу.

У період Західної і Східної Хань (205 р. до н. е. — 220 р. н. е.) змінився державний курс. Імператор дарував волю тим, хто продав себе в рабство, у 20 разів зменшив розміри земельного податку, подарував народові заповідні ліси, парки та водоймища цінського дому. Було скасовано криваве цінське законодавство. Саме в епоху династії Хань уперше зроблено спробу замінити металеві гроші казначейськими білетами. У період спустошення казни внаслідок воєн імператор У Ді став випускати грошові знаки зі шкури рідкісного білого оленя у вигляді квадратів з малюнком. Кожний квадрат прирівнювався до 400 тис. мідних монет. Пізніше цю ідею було відроджено в Китаї приблизно у 800 р. н. е., коли тут стали друкувати грошові знаки з паперу. Для порівняння можна зазначити, що в Європі перші паперові гроші появились у 1601 р. у Швеції.

Для послаблення сімейщини та корупції було введено складання конкурсного іспиту на чиновницьку посаду. Було відкрито перші китайські "університети". З прокладенням коридору з Китаю в далекі західні країни (104 р. до н. е. військом У Ді) , який згодом дістав назву Великого шовкового шляху, активізувалася торгівля. Цією торговою артерією китайці доставляли на Захід шовк, залізо, нікель, дорогоцінні метали, ремісничі вироби, а на батьківщину — коней, вовняні вироби, скло. Завдяки Великому шовковому шляху в Китаї з'явилися люцерна, виноград, гранат, шафран, горіх. У І ст. до н. е. в Китаї стали вирощувати чай. Спочатку листки чаю використовували як ліки. Пізніше він став найбільш популярним напоєм на всіх континентах, приносячи китайській казні великі доходи.

Саме китайці на початку середньовіччя почали не тільки розводити устриць, а й розробили технологію отримання штучних перлів. Поміщуючи в устрицю стороннє тіло, у такий спосіб примушували їх створювати перли. При цьому отримували перли заданої форми. Так, пізніше, у 489 p., китайському імператору піднесли штучно вирощений перл у формі Будди.

У Східній Хань дедалі більше селян віддавалися під захист "сильних домів", отож переставали бути земельними власниками, врешті-решт потрапляючи у феодальну залежність. Але нажиті спекуляцією та лихварством капітали вкладали не у сферу виробництва, а в змагання у марнотратстві з царським домом. Економіка розвивалася в напрямі натуралізації. У суспільстві наростали антиринкові настрої, від уряду домагалися згортання, навіть ліквідації, грошового обігу, на що він і пішов на початку III ст., "скасувавши" монету. Державна скарбниця зубожіла. В 220 р. Китай розпався на три незалежних царства: Вей (на півночі), Шу (на заході) та У (на південному сході та сході). Країна вступила у середньовіччя роз'єднаною і занедбаною.

Отже, у період Стародавнього Китаю значного розвитку досягли землеробство і ремесла. Це була єдина країна, де розвивалося шовківництво. На початку нашої ери для виробництва заліза китайці вже почали використовувати міхи, які приводили в дію водяними двигунами. Майстри виготовляли глиняні форми для лиття металу. Майстерно виготовляли китайці також лаковані вироби з дерева та шовку, які вважалися предметами розкоші. Процвітав у Китаї рудний промисел, практикувалося виварювання солі в спеціальних котлах та добування її з морської води. Добували не лише руди металів, а й вугілля. Уже в часи держави Хань у Китаї були вугільні шахти глибиною до 50 м, які мали бокові штреки. Вугілля використовували в майстернях, кузнях.

Крім вугілля, як енергоносій, китайці першими стали використовувати природний газ у виробництві солі. З метою безпеки газ змішували з повітрям і використовували як паливо для випарювання соляного розсолу. Уже в 500 р. до н. е. китайці вели бурові роботи в пошуках підземних соляних розчинів, а у IV ст. н. е. — з пошуку і добування газу. Його використовували також для опалення, доставляючи через бамбукові трубопроводи на відстань "дня ходу від колодязя".

Винахід технології отримання шовкових ниток у Китаї дав поштовх до різкого підвищення рівня ткацтва. Тонка шовкова нитка потребувала змін у технології ткацької справи. Китайські майстри винайшли ткацький верстат, який працював за допомогою водяного колеса і міг одночасно ткати 32 нитки. До X ст. до н. е. китайський шовк почав надходити до країн Заходу і в Єгипет. Китай став світовим шовковим монополістом, оскільки тримав у таємниці технологію виробництва шовкових ниток і ткацтво. Лише в середні віки вдалося контрабандним шляхом вивезти у Візантію гусениці тутового шовкопряда. Китайці були також першими у виготовленні тканини з азбесту, яка не горіла в полум'ї. Її використовували для виготовлення ґнотів до ламп.

Зростання обсягу надлишкового продукту сприяло розвитку торгівлі, заміні мінової торгівлі грошовою. Як гроші в епоху Шань спершу використовували завезені з південних країн мугилі молюска каурі. Потім почали виготовляти металеві гроші.

У кожному місті були базари, суворо розподілені на квартали за видами товарів. Держава регламентувала якість і ціни товарів. За організацію і контроль роботи ринків відповідали особливі чиновники. Ринкова торгівля оподаткувалася державними зборами. Китайські каравани доставляли товари до Середньої Азії, звідси — до Сирії і Римської імперії. На Сході китайці торгували з Кореєю, державами Індокитайського півострова. У Китай завозили дорогоцінні метали і самоцвіти, килими, коней, верблюдів, мідь, корали тощо. Зовнішня торгівля була важливим джерелом доходу як державної казни, так і розвиненого прошарку купців.

У Стародавньому Китаї значного рівня досягли природничо-наукові знання. Китайці винайшли "покажчик півдня" — компас. У II ст. н. е. Чжан Хен винайшов глобус, який відтворював рух небесних тіл, а також найдавніший у світі прототип сейсмографа. Стародавні китайці користувалися водяним годинником, винайшли порох, який спочатку використовували винятково для феєрверків. Вони значно раніше за європейців навчилися безперервно нагнітати повітря в плавильну піч для виробництва сталі, винайшли тачку на колесі, віялку для зерна, ланцюговий насос із лопатками чи ковшами для підняття землі або води, кермо для судна тощо. Значні досягнення мали медицина, астрономія та інші науки. Проте суспільно-економічний розвиток Китаю був надто складним і неоднозначним, із підйомами та спадами. Внутрішній ринок був надто слабким, більше розвивалася зовнішня торгівля.