Економічна історія

Революційно-реформістський шлях становлення промислового капіталізму в Японії

Загальна характеристика економіки. Ще у XVIII ст. Японія була аграрною країною, 80 % населення якої становили селяни та самураї. Самурайство слугувало основою для формування державного та військового апарату, а також інтелігенції. Появлялися ремісники й купці.

Селяни отримували від феодалів землю на правах "вічної" оренди. Головною повинністю селян був натуральний оброк. Крім того, їх залучали до ремонту доріг, мостів, каналів. У країні діяли закони, які строго регламентували побут і поведінку японського селянина. Наприклад, згідно із цими законами селянин не міг змінити місце проживання, а також рід свого заняття, хоча кріпосного права як такого тут не було.

Міське населення вважалося нижчим станом, незважаючи на те, що його майнове становище було значно кращим. Із розвитком ремесел і торгівлі відбувалося об'єднання ремісників та купців у спілки на взірець цехів і гільдій. Допускалося піднесення багатих купців до рангу самураїв.

Однак у XVIII ст. почалася криза в економіці. Причиною її став розвиток товарно-грошових відносин, які проникали в господарства як феодалів, так і селян. У цих умовах підвищувалася роль міських жителів.

Система взаємин на селі, визначена ще аграрною реформою Іеясу в XVI ст., була спрямована на підтримку відтворення сільського господарства, розмежування станів і закріплення селян за їхніми землями, на максимізацію збору податків із селян. Вона стала умовою існування феодального суспільства. Становлення і розвиток його супроводжувалися формуванням великих економічних районів. Разом з тим посилення територіальної спеціалізації — це наслідок розвитку товарної економіки. Після закінчення міжусобних воєн феодалів подібна взаємозумовленість усе більше поглиблювалася.

Самураї і селяни, які залежали від землеробства та його продукції, у міру втягування в товарно-грошові відносини бідніли. Це відбувалося і з більшістю княжих дворів (дайме), що призводило не лише до зменшення їхнього багатства, а й до втрати влади. Значна частина селян перебиралися в міста. Позбавлений необхідної матеріальної підтримки, розпадався інститут самураїв. У село проникала розсіяна мануфактура, до якої залучалися частина збіднілих селян. У XVIII ст. в Японії було організовано 90 мануфактур, у тому числі бавовняних і шовкоткацьких.

Зростання міст і їхня роль. У зазначений період у японському селі почав формуватися прошарок так званих нових поміщиків із числа купців, лихварів, заможних селян і навіть самураїв. У село проникав торговий капітал. У такий спосіб поступово формувався капіталістичний уклад життя. Місто, число жителів якого зросло, ставало центром соціального й економічного життя країни, розвитку культури.

Уже на початку XVIII ст. в місті Едо проживало більш ніж 500 тис. осіб. На його ринках поряд із традиційними товарами продавали щораз більше друкованих видань, виробів прикладного мистецтва, асортимент яких зростав у міру зростання життєвого рівня населення.

З розвитком міст розгорталося будівництво. У XVIII ст. в містах будували двоповерхові магазини, які належали багатим купцям. Для запобігання пожежам будівлі обмазували глиною і покривали черепицею. Виникали швейні майстерні, які задовольняли потребу в костюмах для широкого вжитку з урахуванням характеру діяльності клерків та інших представників "сидячих" професій.

Разом з розвитком економіки міст тут складається ідеологія міського жителя — шлях городянина, що протиставлялася шляху самурая. В основі її лежало переконання про необхідність відстоювати життєвий ідеал городянина, який був зайнятий своєю справою та турбувався про отримання доходу. Прибуток, нагромадження багатств, матеріальний інтерес, своя справа — такі цінності все більше проникали у свідомість японського суспільства XVIII ст.

Реформи сегунів. Японці, які завжди сповідували культ гармонії, не могли допустити занепаду села, що зумовлювався розвитком міст і товарної економіки. Розв'язати цю проблему шляхом реформ намагався в 1716 р. восьмий сегун Токугава, який спрямував їх на пристосування до розвитку товарної економіки на основі співробітництва з купецтвом, близьким до феодального уряду. Посилена союзом сегуната з купецтвом влада не розв'язала суспільних проблем. Реформи продовжив з 1789 р. Мацудайра Саданобу, поклавши в основу їх політику економії та скорочення державних витрат. Чиновників суворо карали за хабарі, торгівців рисом примушували знизити позичковий процент, під який вони давали зерно в позику, великих землевласників обкладали податками та зобов'язували створювати резерви на випадок неврожаю. Водночас полегшили і частково сксували трудову повинність селян, поліпшили іригаційну систему тощо.

Однак Саданобу, як і його попередники, бачив вихід із становища у поверненні до звичаїв старої Японії. З метою очищення адміністративної системи й оздоровлення фінансів він здійснював заходи, спрямовані на поповнення економіки, надання допомоги самураям, призупинення процесу розорення села. З його відставкою в 1793 р. політика "очищення" соціальної системи припинилася.

Причини відставання. Кризові явища в сільському господарстві викликали на початку XIX ст. невдоволення народних мас. Селян підтримали городяни, проте могутність сегунів залишалася непохитною і їй сприяло відродження конфуціанства. Як багато віків тому, у XIX ст. конфуціанство реально впливало на спосіб життя японців такими своїми цінностями, як міцність сім'ї, патерналізм, повага до старших, культ етичної норми, культ освіченості тощо.

Останні намагання зміцнити феодальну систему здійснив Мідзуно Тадакуні. Його реформи 1830—1840 pp. продовжували попередні заходи для посилення режиму економії. Так, було видано накази, які забороняли надмірності, аж до куріння тютюну. Купців обкладали високими податками. Указ про "спостереження за побутом суспільства" передбачав встановлення контролю за цінами і повернення в село селян, які проживали в містах. Тадакуні прагнув посилити централізовану владу. Його прагнення встановити юрисдикцію сегунського уряду над територією навколо Едо, ввести безпосередній контроль над торговцями, які розбагатіли і з'явилися серед сільського населення, наразилися на опір. У 1843 р. він був змушений подати у відставку, що означало початок кризи токугавського сегунату.

"Відкриття" Японії. Інтенсивний розвиток економіки світу змусив уряд у другій половині 40-х років XIX ст. відмовитися від політики ізоляції країни. Однак відносини з іншими країнами мало сприяли розвитку економіки, оскільки уряд і клани обмежилися лише освоєнням військової техніки, необхідної для зміцнення військової могутності. Так, у 1848 р. клан Набесіма став виливати гармати. Його наміри продовжив клан Сацума, побудувавши металургійний завод. Раніше від усіх сприйняв досягнення європейської цивілізації керівник клану Сімадзу Наріакіра — визначний політичний діяч, військова та фінансова могутність якого мала великий вплив на державну політику наприкінці періоду Едо. Цей клан за допомогою Англії започаткував будівництво механізованих прядильних фабрик (1853). Уряд, спираючись на допомогу Франції, побудував першу в країні (м. Йокосука) судноверф для будівництва військових кораблів (1854).

За першу половину XIX ст. було створено 181 нову мануфактуру, що засвідчило розклад японського феодалізму. У мануфактурному виробництві використовувалися деякі технічні вдосконалення, зокрема сила води. Технічні новинки застосовувались у гірничій справі і для виплавки металів. Особливо успішно розвивалося прядильно-ткацьке виробництво, в якому відбувалося відчутне витіснення цехового ремесла. У ткацькій справі переважала централізована мануфактура, в прядильному виробництві — розсіяна мануфактура. Підприємства з'явились у цукровому, гірничорудному, металообробному, фарфоро-фаянсовому, гончарному виробництвах. Значна частина мануфактур, здебільшого тих, які виробляли зброю, належала великим феодалам і державі. На державних мануфактурах застосовувалася праця селян-утікачів. Деякі феодали будували великі промислові підприємства європейського типу. Проте ці поодинокі приклади не можна розглядати як початок промислового перевороту.

"Відкриття" Японії мало суперечливий вплив на її економічний розвиток. У 1854 р. Японія під тиском військової ескадри уклала нерівноправний договір із США про відкриття портів Сімода і Хакодате для американських кораблів. У 1858 р. силою зброї США примусили японський уряд підписати новий договір, якій мав явно дискримінаційний характер. Він передбачав: відкриття для торгівлі між двома країнами ряду інших портів, обмеження вивізних мит до 5 %, тоді як мита на ввезені в США товари встановлювали в розмірі від 5 до 35 %, дотримання принципу найбільшого сприяння, встановлення екстериторіальності американців у громадянських та кримінальних справах. Потім настала черга укладення договорів з іншими державами (з Англією, Францією, Голландією), що привело до входження Японії у світовий ринок.

Перед промисловцями відкривалися широкі можливості для придбання зарубіжних машин та устаткування. З 1860 р. обсяг зовнішньої торгівлі швидко зростав. В експорті на першому місці стояв вивіз шовку (від 50 до 60 % вартості всього експорту), потім чай, мед, риба та інші морські продукти. Зростав експорт японської бавовни, чому сприяло скорочення експорту її із США в період Громадянської війни. В імпорті переважали тканини — пряжа, завозилися зброя, судна, промислове обладнання.

Виробники сільськогосподарської продукції отримали ринок збуту в нових умовах розвитку Японії. На світовому ринку високий рівень попиту на дешеву японську сільськогосподарську продукцію сприяв зростанню товарності аграрного сектору, прискоренню процесу розшаруванню села, значному зміцненню економічних позицій поміщиків, багатих селян, торгівців-лихварів. Їхня діяльність підривала монопольне становище давніх торгових гільдій, створюючи тим самим більш вільні умови для розвитку торгівлі.

У цей період у промисловості велось інтенсивне будівництво підприємств, які оснащували європейською технікою. За 1854—1867 pp. лише в легкій промисловості їх збудували 111. У країні закладали підвалини для розвитку великої промисловості. У 1868 р. в Японії було вже 53 підприємства, які випускали продукцію машинобудування, інструменти, металовироби, зброю. Створювалися приватнокапіталістичні мануфактури (переважно шовкомотальні та виноробні). Після зняття заборони на будівництво великих суден (1853) у деяких князівствах було споруджено корабельні, на яких до 1867 р. збудували 50 кораблів. У 1856 р. на воду було спущено перший пароплав.

Усе це вказувало на початок промислового перевороту в Японії. Проте в умовах феодального режиму фабрична система розвивалася повільно. Наповнення внутрішнього ринку іноземними промисловими товарами призвело до розорення домашньої промисловості та міських ремесел. Розорені дрібні товаровиробники поповнювали ринок робочої сили для мануфактурного і фабричного виробництва, що розвивалось. Отже, зовнішні чинники прискорювали процес формування капіталістичного господарства.

Водночас насильницьке втягнення країни у світову торгівлю дезорганізувало економіку. На внутрішньому ринку зросли ціни на сільськогосподарську продукцію через її масовий експорт. Високі ціни на сировину поставили в тяжке становище провідні галузі промисловості — бавовняну і шовкоткацьку. На споживчому ринку через зростання цін на продовольство склалося вкрай складне становище, яке стало критичним.

Масовий вивіз золота з країни руйнував фінансову систему держави і сприяв зростанню цін на внутрішньому ринку. В Японії курс срібла щодо золота був у три рази вищий, ніж на світовому ринку. Тому для зарубіжних компаній і приватних осіб щораз прибутковішими ставали операції з обміну срібла на золото з вивезенням останнього. Нееквівалентний обмін і спекуляція золотом перешкоджали нагромадженню капіталу в країні. Нееквівалентний характер мала також зовнішня торгівля, що зумовлювало пасивний баланс: сільськогосподарську продукцію вивозили за цінами, нижчими від світових, а імпортні промислові товари через високе мито реалізували за більш високими цінами.

Революція Мейдзі. У цих складних умовах кризи, краху державної фінансової системи, загрози перетворення країни на сировинний придаток розвинутих держав у Японії виник могутній антизарубіжний, антисегунівський рух, у якому взяли участь найширпіі кола населення. Об'єднані сили опозиції (представники самурайських князівств Тесю, Сацума та інших, великої торгової буржуазії), котрі прагнули до модернізації тодішнього феодального режиму, вчинили урядовий переворот. Його назвали революцією Мейдзі (1867—1868), що привела до повалення сегуна та реставрації реальної влади імператора. Ним став 16-річний Мацухіто (1868—1911). Незважаючи на юний вік, з приходом до влади Мацухіто оточив себе вмілими міністрами та радниками, відразу ж переніс столицю Японії з Кіото в Едо, перейменоване в Токіо, і почав здійснювати нову програму реформ. Ці реформи створювали передумови, необхідні для становлення капіталістичної системи. Тому цей переворот вважають буржуазною революцією.

Основні соціально-економічні й політичні перетворення. Результатом реформ стали такі радикальні зміни.

1. Політичні перетворення — завершення процесу об'єднання держави. Ліквідовано феодальні князівства і до 1871 р. створено префектури на чолі з префектом замість спадкових губернаторів. Сформувалася централізована держава, що стало вирішальним чинником перетворення Японії в могутню світову державу.

2. Скасування феодального ладу, феодального права князів і самураїв. Уряд низкою указів визначив гарантії свободи особистості, надавши їх усім громадянам. Декретами 1870—1871 pp. уніфіковано закони і судочинство, встановлено рівність усіх підданих імператора перед законом: указ 1869 р. зобов'язував феодалів передати свої володіння імператору.

3. Скасовано державні обмеження на заняття і вибір професії для осіб усіх станів, ліквідовано цеховий лад, гільдії, клани, надано право на вільне пересування країною, що означало ліквідацію феодальної залежності.

4. У 1868 р. скасовано станові нерівноправності в господарській діяльності. У 1871 р. дозволено вільний вибір сільськогосподарських культур для посіву. У 1872 р. видано указ про свободу торгівлі рисом та іншими сільськогосподарськими продуктами, який поклав початок розвитку вільної торгівлі.

5. Введено новий становий поділ суспільства (замість 4 стало 3 стани). До найвищого стану входило дворянство — колишні феодальні князі, придворна аристократія, яким із втратою володінь та привілеїв держава гарантувала високі пенсії, надавала пільги при вступі на державну службу. Другий стан — дворянство (всі колишні самураї), яким під час проведення військової реформи в 1872 р. надавалося право на вільний вибір виду діяльності, отримання державних пенсій, 50-процентну знижку при купівлі державної землі. До третього стану — простого народу — відносили решту населення, в тому числі торгово-промислову буржуазію.

6. Внаслідок подолання політичної роздробленості ліквідовано всі внутрішні мита, введено єдину грошову одиницю (ціна із золотим забезпеченням). З 1870 р. почали карбувати золоті й срібні монети — єни (кругла монета — долар з драконом), що дорівнювали за вагою і пробою долару США, та дрібні монети — сени (цент).

Отже, незважаючи на те, що феодальні елементи вбудовувались у нові механізми управління та господарювання, в Японії формувались умови для створення єдиного всеяпонського ринку, для економічного об'єднання країни.

Економічні реформи (аграрна, банківська) були спрямовані на прискорення первісного нагромадження капіталу, створення нових суспільно-економічних структур. У процесі аграрної реформи 1872—1873 pp. було ліквідовано феодальне землеволодіння, і сформувався прошарок нових власників землі. Формально земля без викупу закріплювалась на правах приватної власності за тими, хто нею фактично розпоряджався. Селяни, спадкові держателі земельних ділянок, стали їх власниками. Нові поміщики завдяки реформі легалізували свої права на 1/3 орної землі країни, яка із середини XIX ст. всупереч чинним законам була в їхніх руках. Великим землевласником став імператор.

У 1873 р. ввели поземельний податок — основне джерело державного бюджету. Податок поширювався на всіх землевласників і стягував його в грошовій формі центральний уряд. Податки, разом з місцевими, становили до 50 % урожаю, одержаного з ділянки землі, що за розміром дорівнювало приблизно феодальній земельній ренті. Держава 40 % поземельного податку витрачала на виплату компенсації колишнім власникам землі у формі довічних пенсій. Для залучення дайме і самураїв до підприємницької діяльності (у промисловість, банківську справу, торгівлю, аграрний сектор) японський уряд пізніше пішов на "компенсацію пенсій", що полягала в одноразовій виплаті пенсій за кілька років наперед (половина — готівкою, половина — державними облігаціями з розрахунку 5 % річних залежно від розміру пенсій). Незважаючи на протест князів і самураїв, у 1876 р. уряд примусив їх капіталізувати пенсії. Сума виплат дорівнювала розміру пенсій за 5—14 років. Величезні грошові засоби, які отримали від держави колишні князі й самураї вищих рангів, стали важливим джерелом формування ринку капіталів. З метою зосередження капіталів, необхідних для фінансування комерційних підприємств, уряд у 1872 р. розпочав банківську реформу. Початковим кроком уряду стало заснування національних банків. Перший такий банк заснували в 1873 р. торгові доми Міцуї та Оно. Капіталізовані пенсії колишніх князів, самураїв вкладались у національні банки, число яких до 1879 р. становило 153, причому 75 % банківського капіталу належало самураям.

Отже, у Японії було узаконено приватну власність на землю, що сприяло розширенню посівних площ (за 15 років на 9 %), підвищенню врожайності, збільшенню обсягу аграрного виробництва, зростанню його товарності. Реформа розширила свободу купівлі-продажу землі, зумовила появу нових категорій земельних власників, дала всім власникам землі можливість для підприємництва. Усе це створювало передумови для капіталістичних форм виробництва та господарювання.

Проте основна маса населення — селяни — залишилися поза цими процесами, оскільки значну частину землі вони втратили. Частина общинних земель (луки, ліси, пасовиська) перейшла до імператора. Відійшли до нових поміщиків землі, які до реформи орендували або віддавали в заставу селяни. Тому більшість селянських господарств залишалися безземельними або малоземельними. Середній розмір земельної ділянки, що була у власності селянина, становив 1 га. Причому 70 % селян володіли менш ніж одним гектаром землі. Малоземелля зумовило інтенсивне використання землі (між рядами ячменю сіяли соєві боби), щоб мати змогу сплатити податки. Незначні доходи не давали змоги селянам застосовувати нову агротехніку, вдосконалені землеробські знаряддя, вносити зміни в організацію господарської діяльності.

Частина селян, щоб вижити, вдавалися до оренди на важких умовах. Якщо в 1873 р. орендована селянами земля становила 31 % усієї орної земельної площі, то до 1892 р. вона сягнула 40 % (для рисових полів — 45 %). В умовах аграрного перенаселення, малоземелля селян поміщики встановлювали високу орендну плату (вищу, ніж в Англії, у 7 разів, ніж у Німеччині — в 3,5 раза). Поміщики отримували орендну плату в натуральній формі, що становила від 25 до 80 % урожаю рисових плантацій. Тому вони торгували рисом, і це ставало дуже вигідним бізнесом. Поміщики також вкладали отримані кошти в будівництво підприємств із переробки сільськогосподарської сировини. Цей перелив капіталу із сільського господарства доповнювала фіскальна політика держави, прибуткову частину бюджету якої від поземельного податку було збільшено у 1876 р. до 70 %. Держава, отже, отримувала необхідні кошти для сприяння розвитку промисловості й транспорту, куди не ризикувала вкладати свої кошти торговельно-лихварська буржуазія.

У цей період внаслідок економічних реформ формується ринок праці. Його становили переважно малокваліфіковані селяни, в основному жінки та підлітки, які вимушені були шукати додаткового заробітку. Відчувався гострий дефіцит кваліфікованих кадрів, постійних робітників. Селяни, ставши власниками землі, незважаючи на всі труднощі, не бажали розлучатися із своїми господарствами.

В умовах зростаючої орендної плати, нестачі вільних робочих рук великим землевласникам було вигідніше здавати землю в оренду, ніж організовувати господарства капіталістичного зразка. Напівфеодальні відносини в селі послаблювали стимули до капіталістичної організації поміщицьких господарств, надаючи процесам формування передумов індустріалізації країни деякі особливості.

Важливу роль у становленні японського капіталізму відіграли самураї, які становили лише 5—6 % населення. Яскраво виражене національне честолюбство, постійне прагнення вивести Японію вперед порівняно з іншими державами сприяло швидкій адаптації їх до нових умов. Майнове становище самураїв не було однаковим: їхні доходи коливалися від 1,8 до 10 тис. коку рису, рівень життя нижчого стану був нижчим, ніж у селян. Реформи змусили самураїв поповнити ринок праці та зайнятися різноманітними видами діяльності. Це був найбільш освічений і честолюбний резерв найманої робочої сили.

Значна частина самураїв вищого рангу, отримавши чималі кошти, ставали великими землевласниками, організаторами промислового виробництва, засновниками банків тощо. Частина їх становила середню ланку управлінського й державного апарату. Набагато бідніші вимушені були ставати найманими робітниками. Частину їх держава залучала до будівництва зразкових державних підприємств. На цих підприємствах вони отримували роботу як управлінці або як кваліфіковані робітники.

Певну роль у формуванні ринку праці відіграли розорені ремісники й декласовані нижчі прошарки самураїв. Певна частина їх ставали найманими робітниками, але більшість намагалася пристосуватись до нових умов, зберігаючи старий "цеховий дух".

Промисловий переворот. Політичні й соціально-економічні перетворення створили передумови для промислового перевороту, здійсненого в Японії за винятково короткий час. Вирішуючи завдання перетворення Японії за короткий термін у могутню військово-індустріальну країну, новий уряд, з одного боку, широко використовував західноєвропейський та північноамериканський досвід, а з другого — враховував національні особливості. Не маючи власних винаходів, японці запозичали їх у більш розвинутих країнах. Становлення великої промисловості потребувало значних інвестицій, можливості для яких були лише в привілейованих торгових домів "Міцуї", "Оно", "Сімада" та ін. Представники торгово-лихварського капіталу, котрі були за сегунів і князів відкупниками, скарбниками, кредиторами, за нової влади віддавали перевагу більш вигідним кредитним операціям. Вони надавали позики уряду, неохоче вкладаючи капітал у виробничу сферу. Тому активним інвестором індустріалізації виступила держава, яка створювала фабричну промисловість, переважно підприємства важкої індустрії. Японський уряд підтримував приватних підприємців, надаючи їм субсидії, звільняючи від податків, продаючи побудовані заводи в розстрочку тим промисловим фірмам, котрі виконували державне замовлення. Особливі привілеї надавав уряд фірмі Міцуї, створеній ще в XVI ст. Наприкінці XIX ст. вона посідала провідне місце.

Уряд брав на себе будівництво в найбільш складних і нових для Японії галузях — суднобудівній, скляній, суконній, шовкомотальній, залучаючи із-за кордону передову техніку, технологію, капітал, фахівців. Споруджувані "зразкові" фабрики, заводи, верфі, гірничі копальні, залізничні й телеграфні лінії мали створити потужний економічний потенціал, забезпечити приплив коштів у державний бюджет, послужити прикладом для щойно народженої національної промислової буржуазії. Створений у 1870 р. Департамент промисловості керував новими підприємствами, сприяв втіленню досягнень науки й техніки в промисловість. Тим самим зростала конкурентоспроможність японських товарів, забезпечувався приплив зарубіжної валюти, необхідної для закупівлі промислового обладнання для вітчизняних підприємств. Валютні надходження доповнювались активними операціями на світовому ринку для скупки та продажу рису, чаю, шовку. Пряме втручання в економіку країни в Японії відбувалося у формі державного підприємництва. Його основою стали військові підприємства, які раніше належали сегуну та окремим князям. Воєнні галузі і пов'язані з ними виробництва залишалися пріоритетними, насамперед на них найбільше використовували досягнення науково-технічного прогресу.

Держава відводила важливу роль створенню інфраструктури. Особливу увагу уряд звертав на розвиток нових видів транспорту, сучасних засобів зв'язку, що сприяли зниженню вартості транспортних перевезень, розширенню внутрішнього ринку, економічному об'єднанню країни. У 1872 р. держава на кошти англійської позики і з допомогою англійських фахівців збудувала перші телеграфні й залізничні лінії. Перша залізниця між Токіо та Йокогамою була завдовжки 28,8 км. Держава організувала геологічне вивчення країни — було відкрито родовища вугілля, залізної руди, золота.

Отже, для 70-х років характерне активне державне підприємництво у створенні промислового потенціалу країни. Індустріалізація здійснювалась із залученням іноземного капіталу та фахівців. Капіталів не вистачало, підприємства, які будували на приватні кошти (поміщиків, дрібної та середньої буржуазії), були невеликими, базувалися на ручній праці, спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської сировини і на виробництві текстилю. Перша приватна прядильна фабрика, устаткована американськими верстатами, стала до ладу в 1872 р. Щоправда, це було майже винятком. За період 1868—1877 pp. чисельність їх становила 489, і вони були обладнані здебільшого примітивною технікою. На початок 80-х років власність держави стала значною. Державі належало 5 суднобудівних підприємств, 5 військових арсеналів, 10 рудників, 52 фабрики, 51 торговий корабель, 100 км залізниць, телеграфна система.

Економічна політика 80-х років. У цей період уряд перейшов до здійснення нової економічної політики, відмови від "казенного капіталізму", оскільки частина "зразкових" державних підприємств виявилися збитковими. Для покриття їхніх витрат держава в 1878 р. вдалася до внутрішньої позики на 3 млн єн. Високий рівень витрат породжував дефіцит державного бюджету. Додатковий випуск паперових грошей призвів до інфляції. У 1880 р. в обігу було 135 млн незабезпечених банкнот і лише 5 млн забезпечених, що зумовило зростання цін.

Зміст нової політики полягав у створенні умов для активізації приватного підприємництва насамперед шляхом приватизації державної власності. Із цією метою було ліквідовано Департамент промисловості, а замість нього створено Департамент сільського господарства та торгівлі. У жовтні 1881 р. було ухвалено указ про передачу заводів приватним особам. Продаж об'єктів, створених за рахунок державного бюджету, доходи якого формували платники податків, відбувався за цінами, у 2—4 рази нижчими від вартості. Підприємства також продавали в рахунок погашення державних боргів. Практикувалася відстрочка платежів на довгостроковий період. Основна частина державної власності опинилась у руках торгово-лихварських домів і вищого стану самураїв. Державні мідні рудники перейшли до фірми "Фурукава", найбільший суднобудівний завод у Нагасакі, вугільні шахти, срібні рудники Ікуно — до "Міцубісі" і т. д. Приватний капітал проникав у залізничне будівництво. У 1881 р. було створено акціонерну компанію з капіталом 20 млн єн, яка отримала землю й урядові гарантії мінімального прибутку 8 % річних (на 10—15 років). Через 10 років таких компаній було створено вже 15, контроль за їхньою діяльністю здійснював уряд. У власності держави залишився телеграф.

Із цього часу активізувалося приватне підприємництво, що зумовило переміщення великого капіталу зі сфери обігу в сферу виробництва. При загальному зростанні оголошеного капіталу всіх акціонерних компаній із 101,6 до 288,8 млн єн за період 1884—1892 pp. частка банківського капіталу знизилась із 78 до 29,6 %, тоді як частка капіталу, інвестованого в промисловість, збільшилася з 4,9 % до 24,6 %.

Японія провела грошову реформу. У 1882 р. було засновано Японський банк, якому держава надала право емісії нових банкнот. Із обігу вилучили близько 1/3 знецінених паперових грошей. У 1886 р. встановили срібно-золотий стандарт. Грошова реформа сприяла стабілізації грошової та кредитної системи, розвитку експорту, обмеженню імпорту, нагромадженню державних коштів. Проте стабілізація курсу єни призвела до падіння прибутковості селянського господарства через зниження цін на продукцію сільського господарства і зростання податків (лише місцеві податки на початку 80-х років зросли у 1,5 раза). Сплата податку для багатьох селян ставала непосильним обов'язком. Лише за період 1883—1885 pp. 212 тис. селян за борги втратили землю. Розорялись здебільшого дрібні господарства та селяни-кустарі. Вони поповнювали ринок праці.

Нова економічна політика сприяла активізації, промислового виробництва. Пожвавлення охопило передусім текстильну галузь, яка в 1897 р. вже мала 1 млн веретен. З 80-х років у промисловості почали застосовувати енергію пари. Суконна промисловість відрізнялася найвищим рівнем концентрації виробництва, саме тут створювали великі фабрики. Перший картель "Босеї ренгокай" об'єднав великі текстильні фабрики, хоча й зберігалося ручне виробництво. Усього за період від 1877 по 1886 р. було збудовано 760 приватних промислових підприємств.

Більш успішно розвивалися галузі промисловості, які мали вітчизняну сировинну базу. Так, видобуток вугілля за 1880—1890 pp. зріс із 1 млн т до 2,6 млн т (у 1913 р. порівняно з 1880 р. — у 13 разів), міді — у 3,4 раза (у 1913 р. порівняно з 1880 р. — у 20 разів). Розвивалась також чорна металургія, хоча Японія не мала своєї сировини і за виробництвом металу поступалася європейським країнам. Для виготовлення військових замовлень (зброї та кораблів) промисловці Японії форсували розвиток виробництва сталі. За 1900—1913 pp. тоннаж кораблів, побудованих на японських корабельнях, зріс у 13 разів. Військові галузі були найбільш передовими в технічному відношенні.

Високими темпами розвивалося залізничне будівництво. За 1882—1900 pp. довжина залізничного полотна зросла в 10 разів і становила 2190 км. У країні сформувалась єдина мережа сполучення, що мало важливе значення для розвитку внутрішнього ринку.

Успішно розвивалася торгівля. Особливістю її була обмеженість внутрішнього ринку низькою купівельною спроможністю основної частини населення. Тому більш динамічно розвивалася зовнішня торгівля. Зрушення в структурі товарообігу є результатом змін у промисловості й сільському господарстві. Обсяг експорту за 1880—1890 pp. збільшився у вартісному вираженні в 2 рази, імпорту — в 2,5 раза. Частка готових виробів в експорті зросла з 11 % до 24,5 %. В імпорті зросла частка устаткування для промисловості, напівфабрикатів, в основному бавовни і металу. У 1893 р. промислова сировина в імпорті становила 21,5 %, тоді як у 1888 р. — лише 5,5 %. До 70-х років 95 % зовнішньої торгівлі Японії належало іноземним компаніям. Виникнення національних зовнішньоторговельних агентств у торгових центрах Європи й Азії розширило можливості японського капіталу. Японські товари вивозили переважно в Китай і Корею. Забезпечення ринків для японської промисловості ставало одним із важливих завдань зовнішньої політики країни. Саме в цьому уряд вбачав вихід із кризи, що охопила Японію в 90-х роках.

Незважаючи на великі досягнення в індустріалізації країни, на початок XX ст. в загальному обсязі промислового виробництва Японії переважали легка і харчова галузі, продукція яких становила 90 %. Сільське господарство залишилось основою економіки країни, у ньому працювало 2/3 населення країни. Серед обмеженого комплексу галузей важкої промисловості пріоритетним залишалося воєнне виробництво. Індустріалізації значною мірою сприяв менталітет японської нації — традиційні навички общинної колективної праці, зразкова акуратність, відповідальність та організованість. Ці риси допомагали селянам, які переходили на роботу в промисловість, швидко освоювати різноманітні професії. У період перетворень Мейдзі патерналістська сімейна етика, що виражала ідеали японської нації, стала організуючим началом заново створюваних економічних та соціальних інститутів на всіх рівнях.

Мілітаризація економіки. Японія в 90-х роках XIX ст. посідала перше місце в світі за рівнем воєнних витрат, які становили 36 % державного бюджету. Війна з Китаєм у 1894 р. за утвердження контролю над Корейським півостровом ще більше сприяла воєнізації важкої промисловості. Тому не дивно, що ухвалена в 1895 р. програма розвитку народного господарства на 10 років ставила завдання реорганізувати й зміцнити збройні сили, для чого передбачали створення нових галузей промисловості (важкої і військової). На її виконання інвестували 90 % контрибуцій. Уже в 1903 р. енергоозброєність праці робітників у військової галузях зросла в 40 разів. Високими темпами розвивалося військове та торговельне суднобудування.

Особливістю економічного розвитку Японії було також існування в одних і таких самих хронологічних рамках мануфактурної, промислової та монопольної стадії розвитку капіталізму. У 1880 р. утворилася перша монополія — картель у текстильній промисловості. Наступною монополією стала японська корабельна компанія — суднобудівне і транспортне об'єднання, яке виникло в 1882 р. Одні монополії створювали з метою конкурентної боротьби з іноземними товарами, що переповнили японські ринки внаслідок недостатнього митного захисту їх, інші — для розширення сфери діяльності сімейних торговельно-лихварських домів шляхом заснування банків, придбання на пільгових умовах промислових підприємств, що раніше належали державі, участі в акціонерних транспортних компаніях тощо. Подібна практика ставала основою для створення специфічних японських монополій — дзайбацу — у формі конгломератів, які охоплювали підприємства різних галузей промисловості, банки, залізничні, судноплавні, торгові компанії.