Економічна історія

Особливості становлення монополістичного капіталізму в США та Німеччині

Умови прискореного розвитку економіки США. Прискорений розвиток економіки, який розпочався після закінчення Громадянської війни (1861—1865), наприкінці XIX ст. перетворив США в могутню індустріально-аграрну країну.

Основними передумовами успіху економічного розвитку США були такі.

1. Радикальний характер Громадянської війни 1861—1865 pp. Внаслідок цієї війни виникли такі можливості для капіталістичної господарської діяльності, яких не змогли забезпечити буржуазно-демократичні революції в жодній з європейських країн: звільнення рабів сприяло швидкому створенню ринку праці, а масовий продаж державної землі невеликими ділянками швидко капіталізував сільське господарство США. Звільнення рабів на Півдні привело до виникнення своєрідної форми орендних відносин — кроперства. Кроперами були чорні або білі орендарі, які сплачували за оренду землі, сільськогосподарських знарядь, робочої худоби та насіння половину і більше зібраного врожаю. Значне число пайовиків у цьому регіоні стало гальмом розвитку капіталізму в сільському господарстві. Тут поширилося боргове рабство — пеонаж. Загалом посилилося розшарування фермерства. Незалежними господарями в 1890 р. у США були лише 25 %, решта — орендарі, безземельні та заставники.

2. Сприятливі природно-географічні умови для прискореного розвитку виробництва: потужна сировинна база, величезні площі родючих земель, багатство лісових і водних ресурсів, благодатний клімат.

3. Успішна зовнішньоекономічна політика держави. Вона забезпечила щорічне з 1861 р. перевищення доходів над державними витратами на 100 млн дол. У 1890 р. за законом Маккінлі — Олдрича, ухваленим конгресом, було збільшено мита з 10 % (1861) до 49,5 %. Через сім років вони зросли до 57 %. Протекціонізм у зовнішній торгівлі доповнювали пільговими умовами для розвитку промисловості, яку в 1883 р. взагалі не обкладали податками. Митна політика сприяла підвищенню цін всередині країни і зростанню капіталістичного прибутку. Не було перешкод для припливу зарубіжних інвестицій, гарантувалася висока норма прибутку. На початок XX ст. вкладення іноземного капіталу в економіку США (переважно англійського) становили 3,4 млрд дол., що майже в 7 разів перевищувало американські зарубіжні вкладення. Незначний рівень вивозу капіталу за кордон був характерною рисою американського капіталізму на початку XX ст. У 1900 р. зарубіжні вкладення США не перевищували 500 млн дол. Уже в перше десятиліття XX ст. американські монополії стали збільшувати вивіз капіталу (в 1914 р. він зріс до 2,6 млрд дол.). Однак США ще залишалися країною-боржником.

4. Надзвичайно активне використання в економіці США досягнень другої технологічної революції. У країні розпочалась електрифікація промисловості, транспорту, побуту. За рівнем виробництва і використання електроенергії США посіли перше місце у світі. Змінилась енергетична база виробництва — пара швидко витіснялась електрикою. За виплавкою сталі, виробництвом автомобілів, добуванням нафти та за результатами інших галузей, які відображали досягнення науки й техніки США в 90-х роках належало перше місце.

У процесі індустріалізації широко застосовувався найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американської інженерної думки. Практично не було морально застарілого обладнання, а тому не гальмувався економічний розвиток. Це сприяло різкому зростанню продуктивності праці, яка була в 4,5 раза вищою, ніж в англійського робітника. Високий технічний рівень виробництва дав змогу здійснити перехід до масового випуску стандартизованої продукції навіть у традиційних галузях (взуття, одяг у легкій промисловості, напівфабрикати в харчовій). США також обігнали всі інші країни за застосуванням нових методів раціональної організації виробництва. Тут було створено першу в світі промислову лабораторію Т. Едісона (1876). Вона стала центром винахідництва технічних новинок (щороку давала до 40 винаходів).

5. Акумуляція в США найбільш енергійної робочої сили із Європи. У 1864 р. в США ухвалили закон, який стимулював імміграцію. Лише з 1870 по 1914 р. у США прибуло майже 30 млн іммігрантів. Особливо в 70—80-х роках серед них була велика кількість кваліфікованих робітників та інженерів із Англії та Німеччини — країн з високим рівнем технічного розвитку, що сприяло передачі європейського науково-технічного досвіду і зменшувало витрати на підготовку кадрів. Імміграцію стимулювали мала густота заселення території США та вищий, ніж в європейських країнах, рівень заробітної плати.

Перед Першою світовою війною спостерігалась нова хвиля імміграції. Це була менш кваліфікована дешева робоча сила з Італії, Австро-Угорщини, Росії й України. Наслідком імміграції стало значно більше, ніж у країнах Європи, зростання місткості внутрішнього ринку США, що стимулювало розвиток виробництва.

6. Швидке створення інфраструктури. Це забезпечило єдність внутрішнього ринку, міжрайонну і міжгалузеву спеціалізацію. Виникли сприятливі умови для індустріалізації Півдня і Заходу. На початку XX ст. залізниці пов'язали між собою всі штати. Було збудовано чотири трансконтинентальні магістралі, які залучили в економічний обіг продукцію Заходу. На США припадало майже 50 % світової протяжності залізниць. Зарубіжні капіталовкладення в залізниці США сягнули майже 1/3 їхньої вартості. Залізниці, потіснивши всі інші види транспорту, перетворились на важливий чинник структурних змін в економіці. Вони сприяли зниженню витрат виробництва та зростанню продуктивності праці, процесу урбанізації, а також зміцненню позицій американського сільського господарства на світовому ринку. Завдяки здешевленню товарів США збільшувалась їхня конкурентоспроможність. Уже в 1896—1900 pp. США давали 30,1 % світового експорту промислових товарів, а в 1913 р. — 35,8 %.

7. Історико-географічні чинники. Основний серед них — віддаленість від Європи і близькість до Південної Америки та територій Далекого Сходу. Використовуючи доктрину Монро (1823) й ідею панамериканізму, США в 1867 р. за 7,2 млн дол. купили в Росії Аляску. У 1898 р. конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. У наступному році США захопили Кубу, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни і частину островів Самоа. США домоглися виключного права на будівництво Панамського каналу, відірвавши Панаму від Колумбії. Використовували США і економічне закабалення, тобто економічне підкорення слабких держав, які при цьому залишалися формально незалежними. Американський капітал проник у будівництво залізниць Канади (1913 р. — 1 млрд дол. інвестицій), добування нафти в Мексиці (1 млрд дол.). США контролювали олов'яну промисловість Болівії, мідну — Чилі й Перу, найважливіші шляхи сполучення Південної Америки. На Далекому Сході головним об'єктом інтересів США був Китай із гігантською потенційною місткістю внутрішнього ринку. Проте, обігнавши Німеччину, Англію і Францію за виробництвом промислової продукції, США мали мізерні, порівняно з ними, колоніальні володіння. Площа колоній США в 1914 р. становила 0,3 млн кв. км.

8. Процес концентрації і монополізації. Економічний розвиток США лише останньої третини XIX ст. переривався рушійними кризами перевиробництва в 1882—1883 і 1893 pp. Тільки в 1897 р. після тривалого застою економіка США знову відновила швидкі темпи розвитку. Економічні кризи виступали потужним прискорювачем концентрації виробництва (в 1913 р. налічувалося 85 % підприємств із чисельністю 500 і більше робітників) і централізації капіталу (акціонерні товариства в 1913 р. зосередили 80 % усіх робітників). Внаслідок цього в США виникли монополістичні об'єднання в промисловості та банківській справі. У 70-х роках XIX ст. монополії в промисловості були перехідним явищем (першою появилась у 1872 р. нафтова компанія "Стандарт ойл", яку організував Дж. Рокфеллер; уже в 1879 р. вона контролювала 95 % нафтопереробки в країні). У 80-х роках монополії помітно посилились і наприкінці 90-х перетворилися в одну з основ господарського життя країни. Найпоширеніша форма монополій у США — трести, яким у 1901 р. належало 3/4 усієї промислової продукції країни. На початку XX ст. в країні вже функціонувало 800 трестів, котрі об'єднували більш як 5 тис. підприємств.

У промисловості США серед монополістичних об'єднань кінця XIX ст. за своєю могутністю виділялось об'єднання Е. Карнегі (1870), яке в 90-х роках домінувало у виробництві труб, проводів, колючого дроту. Потім його продали Дж. Моргану, який створив "Стальний трест". Це була перша в світі корпорація, що володіла капіталом 1 млрд дол. і контролювала 3/4 загального виробництва сталі. У 1892 р. було створено монополію "Дженерал електрик компані" та ін. Існування династій "королів" сталі, нафти, електроенергетики, залізниць тощо є свідченням високого ступеня монополізації економіки США. До них належать Моргани, Рокфеллери, Вандербілди, Гаррімани та ін.

Зрощення трестів з банківськими монополіями вело до створення фінансової олігархії. У ній провідну роль посіли дві банківські групи — Моргана і Рокфеллера, навколо яких до 1903 р. об'єдналося 112 банків, залізничних, страхових та інших компаній, а їхній капітал перевищував 22 млрд дол. (56 % акціонерного капіталу країни).

Антимоиопольна політика. За ступенем монополізації США суттєво обігнали Європу, для якої були характерні картелі й синдикати, що об'єднували десятки відносно невеликих підприємств. У США монополістичний капіталізм, спираючись на концентрацію виробництва, цю фазу оминув. Тому тут поведінка монополій — встановлення високих монопольних цін — ставала нестерпною для значної частини населення.

Громадськість США вважала монополізацію галузей промисловості неприпустимим порушенням принципів індивідуальної свободи. Під тиском могутньої хвилі антимонополістичного руху фермерів, робітників, дрібної та середньої буржуазії уряд США ухвалив антитрестівський закон (1890), який розробив сенатор Дж. Шерман. Подібні закони згодом прийняи в 27 штатах країни, а в 15 штатах антимонопольні закони навіть включили в конституцію. Проте формулювання закону було настільки нечітким, що трести легко обходили всі заборони. Юристи-консультанти Рокфеллера в 1899 р. винайшли для "Стандарт ойл" нову організаційну форму — холдингову компанію, основану на володінні контрольним пакетом акцій.

Вдосконалення антитрестівського законодавства здійснив президент Теодор Рузвельт (1901—1909). Було зроблено й ухвалено доповнення до закону Шермана 1901 p., білль про утворення міністерства торгівлі та праці 1903 p., у 1906—1908 pp. — про охорону природних ресурсів країни, яку взяла на себе держава. Для того щоб запобігти хижацькому використанню землі, частину її фонду передали до державного земельного фонду, котрий не підлягав відчуженню. Державний земельний фонд зріс більш ніж у 3 рази — із 45 до 150 млн акрів. Було вжито заходів для іригації засушливих земель. Антитрестівське законодавство у 1909 р. знову доповнили законом Мена — Елкіна і тарифною реформою Пейна — Олдрича.

У роки правління президента Вудро Вільсона (1912—1921) прийняли тариф, яким скасовувася протекціонізм. Було зменшено мита із 42 на 27 % на 900 видів товарів, а на 365 товарів скасовано взагалі. Високі мита залишились тільки на тютюн, тютюнові вироби й цукор. Наступним важливим кроком Вудро Вільсона стало введення прогресивного податку на доходи приватних осіб і корпорацій.

У 1914 р. в США ухвалили закон Клейтона, за яким профспілки й союзи фермерів не підпадали під дію антитрестівського закону. Було створено Федеральну резервну систему (ФРС), яку очолювало Федеральне резервне управління Вашингтона. До системи ФРС увійшло 12 федеральних резервних банків, капітал яких мав утворюватися з надходжень (внесків) національних, штатних і промислових банків. У цей самий період було створено Федеральну промислову комісію (ФПК), до обов'язків котрої входило збирання інформації та притягнення до відповідальності (до суду) приватних осіб і корпорацій за нечесні методи діяльності. Усі ці заходи започаткували розвиток державно-монополістичного капіталізму, коли держава здійснювала регулювальні заходи в економіці, охоплюючи її різні галузі.

Держава надавала підтримку аграрному сектору, передусім у справі впровадження наукових методів ведення господарства, створення його інфраструктури — елеваторів, холодильників (холодильних складів), впровадження різноманітних технічних засобів, які забезпечували збереження сільськогосподарської продукції. З 1862 р. держава надавала субсидії сільськогосподарським коледжам, із 1867 р. виділяла кошти на створення експериментальних станцій. У 1891 р. було створено Департамент сільського господарства. Він сприяв фермерам у захисті та збереженні врожаю, впровадженні нових сортів сільськогосподарських культур. З 1913 р. Федеральний резервний акт дозволяв національним банкам кредитування фермерів за їхніми заставними і випуск короткострокових цінних паперів. У 1914 р. ухвалили закон про вдосконалення фермерської освіти та надання кваліфікованої допомоги.

Науковий підхід до ведення господарства проявився в економічно обґрунтованій спеціалізації сільськогосподарських районів країни: Середній Захід і Каліфорнія, Дакота, Небраска стали основними виробниками пшениці; Айова, Небраска, Канзас — кукурудзи. Американське зерно було високої якості й низької собівартості, що вивело країну на перше місце у світі з вивозу зерна.

Зростанню продуктивності праці, технічному оснащенню у фермерському господарстві сприяла концентрація виробництва. Якщо в 1880 р. фермери — власники землі становили 2/3 від загальної чисельності фермерів, то в 1910 р. — 1/3. Внаслідок структурної перебудови сільського господарства пріоритетними стали молочне тваринництво, птахівництво, а також галузі, які орієнтувалися на міський ринок. Для того щоб послабити залежність фермерів від капіталу та послуг залізниць (а їх було монополізовано), від елеваторів, складів, великих оптових магазинів, розпочалося створення всіляких організацій та спілок для захисту фермерських інтересів. З'явилися кооперативні фермерські організації з переробки й продажу продуктів на місцевих ринках.

У 1913 р. фермерство становило 1/3 всього населення. Фермерські господарства забезпечували продукцією внутрішній ринок і чимало її поставляли на європейський ринок. Їхня продуктивність праці, яка зросла з 1860 по 1913 р. на 250 %, була значно вищою порівняно з продуктивністю праці європейського фермера.

Причини піднесення Німеччини. 22 монархи і три вільні міста після франко-прусської війни об'єдналися в Німецьку імперію на чолі з імператором, яким за конституцією 1871 р. міг бути тільки прусський король. Об'єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар'єри, введено єдину грошово-фінансову систему, прийнято загальнодержавну систему мір, ваги тощо. У країні почалося промислове піднесення. Німеччина здійснювала технічне й енергетичне переоснащення промисловості. До 90-х років у країні завершилася промислова революція. Вона була дещо запізнілою, але, як і в США, давала низку переваг, зокрема можливість широкого використання передового зарубіжного досвіду. Німецька промисловість, особливо важка, будувалася на основі сучасної техніки, тоді як в Англії та Франції наявність численних застарілих підприємств зумовлювали збільшення витрат виробництва. Індустріалізація на основі новітньої техніки і технологій сприяла різкому зростанню обсягу випуску продукції (насамперед у важкій індустрії), підвищенню продуктивності праці, збільшенню розмірів внутрішньої торгівлі.

Важливу роль в економічному піднесенні Німеччини кінця XIX ст. відіграли захоплення Ельзасу та Лотарингії з їхніми величезними запасами залізних руд і одержання 5 млрд франків контрибуції від переможеної Франції. Наприкінці 70-х років відкриття Томаса (обезфосфорювання фосфорних руд) перетворило ці поклади на головну сировинну базу Німеччини. У цих самих районах розміщувалася розвинута бавовняна промисловість.

За темпами економічного розвитку, які зросли в 6 разів, Німеччина поступалася тільки США (в 9 разів). Високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо нові. Різко зросло в Німеччині військове виробництво, обсяги якого в 1913 р. були в чотири рази більшими, ніж у Франції, яка до цього утримувала лідерство.

Структура економіки. Швидкі темпи промислового піднесення Німеччини зумовили кардинальні зміни в структурі її економіки. Тепер частка промисловості в економіці істотно перевищила частку сільського господарства. Німеччина стала індустріальною країною. Важка промисловість за темпами розвитку випереджала легку, а зростання виробництва засобів виробництва було навіть вищим, ніж у США. Поряд зі значним розвитком старих галузей важкої промисловості — кам'яновугільної та металургійної (виплавка чавуну й сталі становили відповідно 19,3 і 18 млн т, що забезпечило Німеччині друге місце у світі після США), швидкими темпами розвивалися нові галузі, зокрема хімічна й електротехнічна.

Розвиток хімічної промисловості й кольорової металургії разом із виробництвом електротоварів служив додатковим стимулом для збільшення виробництва продукції важкої індустрії, яку стали експортувати. Вагомі досягнення нових галузей господарства забезпечили важливі переваги Німеччини на світовому ринку. Це стосується насамперед виробництва міді, цинку, сірчаної кислоти, хімічних міндобрив, барвників, штучного шовку та інших товарів. У світовому експорті хімічних виробів частка Німеччини становила 50 %. За розмірами й темпами зростання промисловості Німеччина в 1914 р. посіла перше місце в Європі і друге у світі після США. Частка її промислової продукції за останні 30 років зросла з 13 до 16 % світового виробництва.

Виняткового значення набуло залізничне будівництво. До початку XX ст. Німеччина створила мережу залізниць, причому будували не тільки магістральні лінії, а й під'їзні шляхи до промислових підприємств. Широке залізничне будівництво сприяло значному розвитку гірничозаводської промисловості, а також тракторного машинобудування. Німеччина обігнала всі країни в локомотиво- і вагонобудуванні. Вона стала великим експортером залізничного оснащення. Будівництво шляхів і випуск транспортних засобів значно здешевили перевезення.

Проте передові форми організації виробництва в цей період ще не охопили всю країну і всі галузі. Так, порівняно із дуже насиченим фабриками Рейнсько-Вестфальським районом була відстала Східна Німеччина. Промисловість у цій частині країни зберігала кустарний характер і здійснювала лише переробку сільськогосподарської сировини.

Концентрація та монополізація. Випереджаючі темпи розвитку галузей важкої промисловості сприяли зростанню великих підприємств, які на початку XX ст. стали переважати в структурі промисловості Німеччини. За останні 20 років XIX ст. число великих підприємств (більш як 1000 робітників) у Німеччині зросло в чотири рази. У 1850 р. в кам'яновугільній промисловості в середньому на одну шахту припадало 62 особи, а в 1910 р. — 2131 особа. У металургійній промисловості число робітників на одну домну збільшилося в 32 рази, а річний випуск продукції зріс у 263 рази. Такі зрушення вели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, отже, до монополізації їх.

Процес утворення монополій прискорився на початку XX ст. Його особливістю було створення переважно картелів і синдикатів. На початку Першої світової війни число їх у Німеччині досягло 600. Металургійне виробництво на заході Німеччини контролював Рейнсько-Вестфальський синдикат. В електротехнічній промисловості виробництво і збут були зосереджені у руках двох монополій — Загального електричного товариства (АЕГ) і "Сіменс-Гальське Шуккерт", котрі уклали угоду про тісну кооперацію. Виробництво хімічної продукції опинилося в руках шести компаній. На початку XX ст. вони об'єднали капітали і створили два концерни (найбільш впливовим був "І.Г. Фарбеніндустрі"), котрі встановили тісні взаємозв'язки в галузі виробництва і торгової політики. Сталеливарна фірма Круппа, яка виробляла зброю, довгий час була "сімейною" монополією, а в подальшому стала акціонерним товариством.

Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових засобів, великі банки нею всіляко опікувалися: контролювали промислові фірми, яким було надано довгострокові кредити, сприяли зміцненню їх. Значна роль банків у створенні монополій у Німеччині стала особливістю монополізації виробництва країни. Зміни відбувалися і в самій банківській системі. Поряд із концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувалися для проведення окремих операцій із фінансування, з 80-х років більшого поширення набула територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, котрі охопили 58 комерційних банків. У них опинився 71 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк: Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенська банківська спілка. Наймогутнішими були Німецький банк і Облікове товариство, які сконцентрували майже 50 % банківських вкладів у Німеччині. Про встановлення панування фінансової олігархії свідчить той факт, що в 751 промисловій компанії керівниками були представники цих банків. Наприклад, Німецький банк був представлений у 200 промислових підприємствах. "Некороновані королі" — Крупп, Тіссен, Кірдорф, Баллін та ін. зосередили у своїх руках економічний потенціал країни. Загальний прибуток монополій у 1913 р. становив 15 млрд марок.

Великі комерційні банки на початку XX ст. намагались організувати та розширити зарубіжні ділові зв'язки. Їхня зарубіжна діяльність розвивалась за такими напрямами: емісія зарубіжних державних позик, кредитування експорту й імпорту, підтримка промислових підприємств за кордоном. За 12 передвоєнних років вивіз капіталу з Німеччини зріс у 3 рази, тоді як з Англії і Франції — у 1,5 раза. Англія спрямувала свої капітали переважно в колонії, Франція — в Росію і країни Європи у формі позикового капіталу. Німеччина, яка не мала своїх великих колоній, рівномірно розподіляла вивіз капіталу між Європою та Америкою. Вона експортувала капітал туди, де були сприятливі ринки для німецької промисловості. Причому німецький капіталізм вирізняло проникнення і в промислово розвинуті країни. Для німецьких монополій особливе значення мав зовнішній ринок. Вони брали активну участь у монополістичних угодах (договір 1907 р. між німецькою АЕГ і американською "Дженерал електрик", міжнародний картель торгового судноплавства з участю морганівської міжнародної компанії морської торгівлі, рейковий картель, цинковий синдикат тощо). Напередодні Першої світової війни вже було близько 100 міжнародних угод за участю німецьких монополій.

Концентрація капіталів комерційних банків та посилення їхньої влади обмежували безпосередні контакти з виробничою сферою та торгівлею Німецького центрального банку. Головний емісійний центр країни зосередився на операціях із регулювання грошового обігу, на підтримці стабільності національної валюти.

Активна діяльність комерційних банків вплинула також на діяльність бірж. Доручення клієнтів на операції з цінними паперами тепер виконували банки. На біржу цінні папери потрапляли тільки через банки, які суттєво впливали на формування біржової політики.

Із кінця 70-х років у економічній політиці Німеччини відбувся поворот від вільної торгівлі до протекціонізму. Високі мита були покликані захистити національного виробника на внутрішньому ринку та сприяти встановленню монопольних цін. З утворенням у 1880 р. Вищої економічної ради, до компетенції якої входило вироблення законопроектів і статутів, втручання держави в економічне життя почало зростати. Проведена у 1896 р. реорганізація торгових палат розширила їхню роль у розвитку промисловості й торгівлі. Було прийнято новий торговий статут. Держава стимулювала синдикування промисловості.

Глибокі диспропорції та суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму на не розчищеному від докапіталістичних відносин ґрунті, вузькість внутрішнього ринку (заробітна плата робітників була нижча, ніж в Англії і США), відсутність широких колоніальних володінь (у 12 разів менше, ніж в Англії, у 5 разів — ніж у Франції), зростання фінансової могутності та нагромадження "надлишкового" капіталу підштовхували Німеччину до експансії, до енергійного проникнення в інші країни та чужі колонії. Розвиваючи "мирну" експансію, кайзерівська Німеччина посилено готувалася до перерозподілу світу (колоній). Почалася мілітаризація економіки.

Розвиток сільського господарства у Німеччині наприкінці XIX ст. порівняно із США відбувався повільнішими темпами. Для Східної Німеччини (Пруссія, Померанія, у яких було 54 % всієї орної землі) був характерний юнкерський шлях аграрної еволюції, для решти районів — селянський (основними орендарями землі виступали селяни). Однак він ускладнювався великими орендними платежами і малоземеллям (2/3 селянських господарств мали до 2 га землі).

У Пруссії розвиток капіталізму в сільському господарстві тісно переплітався з пережитками феодалізму. Зберігалися так звані маєтки-округи, у яких поміщику належала поліцейська й адміністративна влада, діяли "Статути про челядь", які ставили бідняків у повну залежність від юнкерства. Саме тому звідси почався відплив населення в міста, в західні райони, поширилася еміграція на Американський континент. Із 1801 по 1891 р. прусські області покинуло майже 1 млн осіб, а в наступні 5 років — ще стільки ж.

Феодальні пережитки доповнювалися збереженням фідеїкоміс — правил, які забороняли будь-які операції із землею, отриманою в спадщину, і стримували розвиток ринку землі. Посиленню диференціації сільського населення в Німеччині сприяла аграрна криза 70—90-х років. Ціни на зерно впали майже на 39 %, зросла орендна плата, що призвело до розорення значної частини дрібних господарств. Наприкінці XIX ст. великі господарства становили 13 % від загальної кількості, а володіли вони 70 % всієї орної землі. У цих господарствах застосовували машини, мінеральні добрива, впроваджували складну сівозміну, розводили тварин кращих порід. Розширення тваринництва вело до збільшення посівів кормових трав. Здійснювався перехід до технічних культур і городництва. Створювалися переробні підприємства-винокурні, цукрові заводи. У 1913 р. врожайність порівняно з 1870 р. зросла на 33—50 %. Юнкери і гросбауери під захистом протекціоністських тарифів і державних субсидій досить безболісно переходили до інтенсивних методів господарювання. Юнкерство багатіло не лише від земельних доходів, а й від участі в діяльності банків, промислових монополій. Придбання акцій різноманітних підприємств сприяло вилученню засобів із сільського господарства, стримуючи темпи його розвитку, посилюючи технічну відсталість. Селянські господарства (навіть міцні), знекровлені податками, земельною рентою та лихварськими заборгованостями, не могли вкладати значні кошти у виробництво. Усе це стримувало розвиток аграрного сектору Німеччини.

Метою ухваленого в 1880 р. закону була підтримка селянського господарства й обмеження свавілля лихварів. Передбачалося створення спеціальних агрономічних товариств, дослідницьких станцій, сільськогосподарських шкіл. Організовувалися сільськогосподарські товариства для взаємокредитування й використання дорогої сільськогосподарської техніки на полях. Найбільше з них — Імперська спілка сільськогосподарських товариств (1909) — об'єднувала 13 тис. кредитних товариств, 1 млн осіб і мала річний обіг 4,5 млрд марок.

Проте щорічний дефіцит сільськогосподарського виробництва становив 2 млрд марок і мав тенденцію до постійного зростання. Країна з експортера сільськогосподарської сировини перетворилася на його імпортера. Залежність Німеччини від імпорту бавовни, вовни, шкіри стримувала розвиток легкої промисловості, не давала можливості знизити ціну робочої сили. І якщо в США в цей період було висунуто теорію американської винятковості, то в Німеччині — ідею про нестачу життєвого простору. Німеччина створила Паннімецький союз і розпочала підготовку до переділу світу.

Отже, на початку XX ст. швидкі темпи розвитку німецької промисловості, особливо важкої, сприяли переростанню нею меж внутрішнього ринку через брак достатніх запасів сировини та збуту своєї продукції. Відсутність колоній, які могли розв'язати цю проблему, і жорстка конкуренція на шляху мирного "завоювання" світового ринку пояснюють крайню агресивність німецького капіталізму та його зовнішню експансію, що й призвело до Першої світової війни.