Економічна історія

Становлення індустріального суспільства в Японії

Перехід до монополістичного капіталізму. Серед азіатських країн Японія була першою і єдиною країною, що самостійно стала на шлях капіталістичного розвитку. Своєрідність його в Японії полягала в значному гальмуванні процесу феодальними пережитками.

У Японії перехід до монополістичного капіталізму збігся з епохою промислового перевороту. Перші монополії тут виникли вже на ранньому етапі розвитку промислового капіталізму: у 1880 р. було створено паперову компанію з виробництва та продажу паперу; у 1882 р. виникло об'єднання пароплавного і транспортного суднобудування; на концерн перетворилися компанії Міцуї та Міцубісі (транспорт і транспортне машинобудування).

Напівфеодальний характер управління японським суспільством дав змогу перекласти на трудящих усі витрати на модернізацію країни. Була жорстокою експлуатація: неймовірно низька заробітна плата і найбільш тривалий робочий день (15—18 год). Чисельність робітників у 1914 р. становила 1 млн осіб. Широко застосовувалася праця дітей, робочий день яких не відрізнявся від робочого дня дорослих, а заробіток був у 10 разів нижчим. У промисловості зберігалися феодальні методи (фізичне покарання робітників та ін.).

На початку XX ст. Японія залишалась аграрною країною: 2/3 її населення працювало в сільському господарстві, пішов прусським шляхом розвиток капіталістичних відносин на селі. Посилювався процес пауперизації селян. Переважали кабальні умови земельної оренди (орендна плата часом становила 65—70 % урожаю, орендар повинен був ще й відробляти на землі поміщика). У землеробстві залишалася середньовічною техніка (заступи й сапи). Слаборозвиненим було також тваринництво.

Дуже вузьким був внутрішній ринок Японії. Тому в 70—90-х роках XIX ст. японська буржуазія і поміщики виявляли підвищений інтерес до опанування зовнішніх ринків. Готовий мілітаристський авангард отримала країна в особі самураїв. У 70-ті роки XIX ст. почалася експансія Японії на Далекому Сході. Японський капіталізм із самого початку набув специфічних рис воєнно-феодального імперіалізму. Це означало панування в економічному житті монополій, яке поєднувалося із засиллям мілітаристських клік, які підтримували поміщики.

Незважаючи на такі суперечності, перетворення Японії в централізовану державу відбувалося високими темпами. Зі слабкої відсталої феодальної країни вона перетворилася у велику державу на Азіатському континенті, ставши прикладом для інших азіатських країн, які залишилися в становищі колоній або напівколоній.

Створення економічного потенціалу. Для подальшого економічного розвитку Японії важливе значення мала перемога в японо-китайській війні 1894—1895 pp. Отримана від Китаю контрибуція, грабіж Китаю та Кореї стали додатковим джерелом капіталу для японської економіки. Загальна сума капіталу, який інвестувався в господарство країни, з 1894 по 1903 р. зросла у 3,5 раза і становила 887,6 млн єн (1894 — 249,8 млн єн). Капіталовкладення спрямовувалися насамперед у промисловість і на транспорт, хоча, як і раніше, текстильна промисловість залишалась провідною галуззю країни. Обсяг виробленої на ткацьких підприємствах продукцїї в 1894—1898 pp. зріс більш ніж у 2 рази.

Прискорений розвиток гірничорудної та добувної промисловості (зросло добування вугілля, нафти, залізної руди та ін.) створив більш сприятливі умови для розвитку важкої промисловості. Йому з кінця 90-х років XIX ст. в Японії надавали особливого значення. Передусім інвестували металургію і машинобудування. З 1896 по 1904 р. японський уряд витратив на металургійну промисловість 19 млрд єн, що сприяло задоволенню внутрішніх потреб країни в чавуні на 60, сталі — на 40 %.

Найбільш розвинутою з машинобудівних галузей було суднобудування. Це пояснюється як острівним положенням країни, так і новими планами підготовки до війни. З 1893 р. японський уряд надав приватним суднобудівним компаніям субсидію на суму 1,6 млн єн. Проте на японських корабельнях будували лише малотоннажні судна, тому всі великі кораблі замовляли за кордоном.

Розвиток залізничного транспорту поклав початок становленню залізничного машинобудування. Уже 1896 р. почалося спорудження паровозо- та вагонобудівних заводів в Осакі і Нагої. У 1897 р. було введено в експлуатацію завод гірничого машинобудування у Фукуоке та інші підприємства важкої промисловості, зокрема ті, які виробляли токарні верстати, електродвигуни. Розвивалися нові галузі промисловості — хімічна, електротехнічна. До 1904 р. налічувалося 560 машинобудівних заводів, 1153 хімічних, 322 підприємства газової та електропромисловості.

Концентрація і монополізація. Збільшення підприємств промисловості супроводжувалося подальшою концентрацією виробництва, зміною структури японського експорту — переважав уже не експорт сировини в промислово розвинуті країни, а експорт готових виробів до Китаю і Кореї. За надто низького рівня капіталістичних відносин всередині країни Японія почала вивозити капітал у Китай, Корею і на Тайвань, де робоча сила була ще дешевшою.

Поштовхом до подальшої монополізації стали фінансова криза 1897—1898 pp. і світова криза перевиробництва 1900—1903 pp. Монополізація виробництва характеризувалася такими особливостями.

По-перше, японські монополії одразу ж склались як фінансово-промислові групи, що пояснювалося державним характером японського капіталізму: тут раніше виник державно-монополістичний капіталізм.

По-друге, процес монополізації в Японії не обмежувався монополізацією якоїсь галузі виробництва або збуту якогось одного товару, а поширювався в різних напрямах. Пояснення цього — хронічна нестача капіталу. За такого характеру монополізації послаблювалася концентрація, крім того, фабричні товари, наприклад у текстильній промисловості, в якій переважали дрібні мануфактури, забезпечували стійкий прибуток і без контролю над усім ринком.

У господарському житті країни вже з другої половини 90-х років провідну роль стали відігравати великі капіталістичні компанії (сімейні фірми закритого типу або на акціонерних засадах). У 1903 р. їхня частка з оплаченим капіталом від 100 тис. єн і більше становила 89,1 % загальної суми капіталу, який інвестувався в економіку країни. До початку XX ст. монополістичні об'єднання з'явилися в легкій промисловості: картелі — у текстильній, тютюновій, борошномельній та в інших галузях. Провідне місце у важкій промисловості посіли великі приватні компанії "Міцуї", "Міцубісі", "Сумітомо", "Фудзіта" і державні підприємства. Будівництво державних підприємств сприяло збагаченню великого капіталу. Надаючи уряду засоби для спорудження підприємств шляхом підписки на державні позики, великі капіталісти одержували високі проценти під час будівництва, а після його завершення уряд передавав підприємства одне за одним за безцінь тим самим великим підприємцям. Незважаючи на значну частку державних підприємств, у важкій промисловості зміцнювалися позиції приватного капіталу.

Великі монополісти — "Міцуї" і "Міцубісі" — зайняли панівне становище у вугільній галузі. Цьому передувала запекла конкурентна боротьба, яка була особливо жорстокою в роки російсько-японської війни. Великий капітал відігравав провідну роль не тільки в добувній промисловості та суднобудуванні, а й у переробній промисловості. Наприклад, електротехнічна компанія Сібаура, яка перебувала під контролем Міцуї, була провідним підприємством галузі і мала фактичну монополію. Концерн "Сумітомо" володів найбільшим у країні мідеплавильним заводом. На початку XX ст. було створено картельні об'єднання в цементній, годинниковій, нафтовій промисловості. Створений у 1904 р. на основі двох великих нафтових компаній синдикат протистояв натиску американської компанії "Стандарт ойл". Кілька великих монополістичних об'єднань зайняли провідне місце в залізничному транспорті й морському судноплавстві.

Мілітаризація виробництва. Після перемоги у війні з Китаєм для розширення колоніальних володінь на Азіатському материку Японія прийняла програму розвитку на 10 років. Вона передбачала створення галузей важкої, в основному військової промисловості, реорганізацію і розширення збройних сил. У зв'язку з цим розвиток японської промисловості почав набувати однобічного характеру. Військові галузі поступово стали провідними у важкій промисловості. У 1900 р. військові заводи й арсенали становили 40 % усіх державних підприємств, на яких було зосереджено 54 % робітників із числа тих, хто працював на державних підприємствах, і вироблялося 74 % всіх двигунів, які застосовували в промисловості країни.

Посилення мілітаризації країни відбувалося під час російсько-японської війни 1904—1905 pp. Усю економіку країни було поставлено на воєнні рейки. Розповсюджували внутрішні позики, в тому числі й примусові. Із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат.

Японія, перемігши в цій війні, захопила Південну Маньчжурію, а також Південний Сахалін. Провідні японські монополії намагалися монополізувати внутрішній ринок цих територій. Частка японських товарів в імпорті Кореї і Маньчжурії становила відповідно 74 і 60 %. Створювалися спеціальні колоніальні банки. У 1908 р. було створено напівдержавний концерн, який розпочав будівництво Південно-Маньчжурської залізниці. Японські інвестиції в ці країни з 1900 по 1914 р. збільшилися з 1 млн до 220 млн дол.

Розширення ринку збуту за рахунок економічної експансії зумовило зростання промислового виробництва Японії. Піднялася хвиля засновництва, і капітали стали більш рівномірно розподілятися між важкою та легкою промисловістю. Концентрація капіталу, що посилилась у цей час, почала обганяти концентрацію виробництва. На початку Першої світової війни 0,4 % всіх компаній володіли 38 % сукупного каліталу країни.

Після криз кінця XIX — початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Японський уряд з урахуванням досвіду законодавства інших країн ухвалив закони, які сприяли укрупненню банків. У 1896 р. для прискорення укрупнення банків було ухвалено спеціальний закон про об'єднання дрібних банків. Із 1901 р. за розпорядженням уряду дозволялося відкривати новий банк лише за наявності акціонерного капіталу на суму не менш ніж 500 тис. єн. На початку XX ст. провідні позиції в економіці зайняли п'ять найбільших банків — Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда, Даїті. Під час війни з Росією та після її завершення провідним банком країни став Банк Японії (заснований у 1882 p.), в якому зосередилась основна частина фінансових засобів. Інвестиції в промислові підприємства він здійснював посередницьким шляхом через різні банки. Перевага у фінансуванні надавалась стратегічним галузям.

Особливістю фінансово-банківської системи Японії було те, що до неї входили громадські фінансові установи, наприклад Бюро вкладів (Трастове фондове бюро) і Цінова заощаджувальна система.

Більш пізній вступ Японії на шлях капіталістичного розвитку дав змогу розвивати виробництво на основі передової зарубіжної техніки та нових організаційних форм. В умовах існування великого числа дрібних підприємств нові підприємства одразу ж опинялися в монопольному становищі в тих галузях, у яких вони працювали. Зміцнюючи свої позиції та об'єднуючись, вони сприяли виникненню картелів і синдикатів у таких галузях, як цукрова, цементна, вугільна, виробництво залізничного обладнання. Старі монополії Міцуї та Міцубісі перетворилися на концерни на чолі з холдинг-компаніями.

Попри все на початку XX ст. Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва досягла лише 40 %. Подолати сировинну спеціалізацію своєї економіки Японія зуміла завдяки послідовній реалізації національної стратегії розвитку, ефективним інституціональним реформам, форсованому спрямуванню інвестицій у найпередовіші галузі виробництва і комунікацію, а також в освіту, науку та культуру.