Економічна історія

Зростання економічної могутності США

Основи економічного зростання. Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які з червня 1940 по вересень 1944 р. сягнули 175 млрд дол., були могутнім стимулом зростання американської економіки. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла із війни значно міцнішою (національний дохід країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло також державне інвестування галузей промисловості. Так, із 25,8 млрд дол., вкладених за роки війни в перебудову промисловості США, 17,2 млрд дол. припадало на державні інвестиції. Після війни частка США становила 60 % промислової продукції, 2/3 золотого запасу і 1/3 експорту капіталістичного світу. Наявність такого потенціалу дала можливість США на середину 1947 р. швидко й успішно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції.

В основу швидкої перебудови лягла американська модель економічного розвитку суспільства, в якій значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. У післявоєнні роки роль держави в економічному житті США зросла ще більше. Проте регулювання економіки, справляючи значний вплив на деякі види економічної активності або навіть контролюючи їх, не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за розв'язання багатьох економічних проблем, пов'язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого — не лише збереглися, а й набули подальшого розвитку ринкові відносини. Посилення регулювальних функцій держави виявилося в збільшенні урядових закупок, наданні субсидій приватним фірмам, у проведенні сприятливої податкової політики. Відбувався подальший розвиток державного підприємництва. Держава ставала великим власником і в усе більших масштабах здійснювала виробництво товарів та послуг.

Одним із перших кроків американського уряду в галузі державного регулювання в післявоєнний період стало видання в 1946 р. "Акта про зайнятість". Він передбачав досягти в країні шляхом економічного регулювання максимальної зайнятості не тільки людей, а й виробничих ресурсів. У документі підкреслювалося, що федеральний уряд бере на себе відповідальність за "застосування всіх практично можливих засобів з координації і використання всіх його планів" з тим, щоб забезпечити "максимум зайнятості і продукції". Акт передбачав заходи з організації громадських робіт і стимулювання бюджетної політики, націленої на досягнення зайнятості.

Виданий у тому самому році "Акт про реорганізацію законодавства" запровадив представлення на початку кожної регулярної сесії конгресу доповіді президента про економічний стан країни і про заходи економічного регулювання. Доповідь на основі вивчення стану і тенденцій розвитку господарства мав готувати вперше в історії США створений Комітет економічних радників при президентові. У ній мали знайти відображення чотири напрями:

а) існуючий рівень зайнятості, виробництва й купівельної спроможності; необхідний рівень для досягнення максимуму зайнятості, виробництва й купівельної спроможності;

б) існуючі тенденції і передбачувані — ті, що виникають у цих трьох сферах;

в) економічна програма федерального уряду, умови її виконання;

г) рекомендації нового законодавства.

Із часів першого виступу перед конгресом у січні 1947 р. Г. Трумена і донині доповіді є програмою дій урядів США. Реалізація їх уже в 50— 60-х роках створила передумови і механізми для практичного переходу до нового інформаційного етапу розвитку.

Перехід до постіндустріального суспільства. На середину 50-х років зайнятість у сфері послуг перевищила зайнятість в індустріальній сфері. Різко скоротилося число робочих місць з низькою кваліфікацією, а отже, зросли вимоги до освітнього рівня робочої сили.

Інші проблеми виникали і під час переходу (кінець 50-х — початок 60-х років) від ринку продавця до ринку покупця. Заполонивши ринок своїми відносно однотипними товарами і створивши потужну промислову базу, яка становила трохи менше половини світової, американські корпорації розгорнули боротьбу за покупця. Центр ваги зміщувався від виробника до споживача, що змусило компанії проводити вивчення споживацьких звичок і закономірностей зміни їх. Економіка США швидко адаптувалася до так званого суспільства масового споживання.

Під тиском країн-конкурентів, які порівняно швидко скорочували розрив із США, у 60-х роках розвинувся не лише маркетинг, а й нові підходи до управління персоналом і роботи з суміжниками у межах американської системи цінностей. З кінця 60-х років стали активно вводити різноманітні схеми участі працівників у прибутках компаній, на основі концепції народного капіталізму було розроблено програму викупу працівниками акцій підприємств, на яких вони працювали. Новий підхід до системи внутрішньо-корпоративних взаємовідносин проявився в розробці концепції фірми-команди, внаслідок чого великі фірми стали ламати існуючі раніше перегородки між вищими менеджерами та працівниками. Система управління великими компаніями ставала більш "плоскою", апарати управління скорочувалися, активно впроваджувалася матрична управлінська структура. Багато компаній впроваджували також нову систему поставок "точно в строк" — американського зразка японської системи "Канбан".

У США із 70-х років почали інтенсивно розвиватися інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, всілякі інвестиційні фонди та інші фінансові інститути контрактного типу стають основними інвесторами економіки країни, потіснивши комерційні банки. Це приводить до зміни пріоритетів у фінансовій системі — зростає роль торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах та позабіржових торгових майданчиках. Зростання невизначеності в 70-х роках викликало необхідність розробки теорії фінансових ризиків і відпрацювання механізмів ринкового страхування. Внаслідок цього почало різко збільшуватися коло фінансових інструментів, з якими б могли працювати провідні торгові майданчики. Якщо до 1972 р. у світі були тільки товарні ф'ючерси, то з цього часу з'явилися валютні, у 1976 р. — процентні ф'ючерси на короткострокові облігації федерального казначейства, у 1978 р.— процентні ф'ючерси на довгострокові облігації, а в 1982 р. — індексні ф'ючерси.

США перетворились у світовий центр обробки фінансової інформації і генератор інноваційних технологій у цій сфері. Важливою статтею доходу американських компаній стали фінансові, консультативні й аудиторські послуги.

Перехід до "рейганоміки". У 70-х роках відбулися структурні зміни в економіці США. Було проведено масову "чистку" неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Наприклад, лише в текстильній промисловості закрилося більш як 200 підприємств. Водночас з'явилися нові наукомісткі галузі, які ще й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. Поширення сучасних інноваційних технологій становить вагому частину доходу США. Америка постійно має позитивне сальдо платіжного балансу 7—8 млрд дол. у балансі передачі технологій.

Значних змін у нових умовах постіндустріальної епохи зазнали і взаємовідносини між органами влади різних рівнів, насамперед розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-х роках активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги в прийнятті громадських рішень на місцеві органи влади та активний розвиток самоуправління на місцях.

Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські рецепти боротьби з безробіттям та інфляцією фіскальної політики в нових умовах перестали ефективно працювати. Почали зростати дефіцит і державний борг. Крім того, в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів і капіталів у світовій економіці заходи державного впливу та значний податковий тягар на національних виробників зумовили збільшення вивозу капіталів із країни.

Наприкінці 70-х років у США змінився підхід до регулювання господарської кон'юнктури. Нова економічна політика, яку став проводити президент Р. Рейган, дістала назву "рейганоміки".

У початковий період перебування при владі Р. Рейгана (1980—1988) економіка країни була охоплена кризою. Протягом 1982 р. в США не діяло 30 % виробничих потужностей у переробній промисловості. Погіршилося становище майже в усіх галузях. Безробіття становило більш як 10 % працездатних. У цих умовах економічна політика Рейгана ґрунтувалася на рецептах неоконсерваторів і протягом 80—90-х років її застосовували в усіх розвинутих країнах Заходу. Основними її складовими були скорочення соціальних програм і всіх видів податків, боротьба з інфляцією методами жорсткої кредитно-грошової політики, дерегулювання підприємницької діяльності. Уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дав змогу їм через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно.

Зростання ставки процента на початку 80-х років до 20 % вплинуло на решту світу. По-перше, в Сполучені Штати спрямовували капітали з розвинутих країн, у результаті чого американці, використовуючи нагромадження, провели санацію своєї економіки. По-друге, зростання ставок процента, різке гальмування інфляції і переорієнтація світових потоків капіталу в США слугували початком розгортання світової боргової кризи країн, що розвиваються.

Іншим кроком економічної політики Рейгана стало скорочення податків. У 1981 р. відповідно до Закону про оподаткування відбулося зниження прибуткового податку на 23 %, скорочення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу — із 70 до 50 %. Проте цей закон не вирішив проблем малозабезпечених сімей. Тому в 1986 р. ухвалили новий Закон про прибутковий податок. За цим законом передбачалося скорочення прибуткових податків із громадян з 50 до 28 %, податків на прибуток з корпорацій — із 46 до 34 %, що стимулювало інвестиційну діяльність. Закон звільнив 6 млн громадян з низькими доходами від сплати федеральних податків. Було також запроваджено систему, за якої особи з однаковими доходами платили приблизно однакові податки. Однак новий закон підривав принцип прогресивного оподаткування, згідно з яким особи з високими доходами платили більший процент, ніж особи з низьким доходом. Встановлювалося тільки дві ставки: 15 % — оподаткування доходів, нижчих за 29 750 дол. у рік на сім'ю, і 28 % — доходів, які перевищували цей рівень.

Було знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 30-х років і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Усі ці заходи сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. частка країни становила близько 34 % промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20 % їхнього зовнішньоторговельного обігу (в 1970 р. відповідно 32 і 18 %). Після уповільнення зростання на початку 90-х років американська економіка продовжила рух уперед.

Подолати дефіцит державного бюджету 290 млрд дол. удалося завдяки реалізації плану стабілізації економіки президента Б. Клінтона (1992). Він охоплював три програми:

— стимулювання економіки шляхом збільшення кількості робочих місць (на її реалізацію було виділено 30 млрд дол.);

— інвестування економіки, яка пропонувала пільгове фінансування для приватних інвесторів і цільові капіталовкладення (140 млрд дол.);

— скорочення бюджетного дефіциту (за рахунок скорочення урядових витрат і збільшення податків).

Для додаткового залучення капіталів у виробничу сферу поряд із податковою реформою різко підіймали у разі необхідності облікові ставки на банківський кредит. Це позначилося на русі капіталів у міжнародному масштабі, стимулювало інтенсивний приплив в американську економіку капіталів інших країн світу, що дало змогу США фінансувати модернізацію своєї економіки значною мірою за "чужий рахунок".

У 90-ті роки США пережили період сталого економічного зростання. Темпи зростання економіки країни становили 2,9 %, тоді як у Німеччині — 2, Великій Британії — 1,9, Франції — 1,5, Японії — 0,8 %. В результаті економічного зростання вперше з 1951 р. федеральний бюджет став профіцитним (у 1998 фінансовому році профіцит становив 70 млрд дол., у 2000 — 237 млрд дол.). У цей період різко підвищились темпи зростання продуктивності праці, збільшились реальні доходи всіх станів суспільства, знизились темпи інфляції. Уряд Буша-молодшого намітив зростання витрат бюджету на соціальне забезпечення з 22,9 % витратної частини бюджету в 2000 фінансовому році до 25,6 % — в 2006 р. США випереджали всі інші країни за обсягом виробництва та експорту наукомісткої продукції й послуг. У 2000 р. загальний обсяг витрат на НДДКР у США перевищив 264 млрд дол. і досяг 2,7 % ВВП. Це майже половина загальних витрат на НДДКР у всіх розвинутих країнах світу.

Якісно новим зрушенням в економіці США наприкінці XX ст. став випереджаючий розвиток інформаційної інфраструктури, основу якої становить комплексна індустрія обробки інформації за допомогою новітньої комп'ютерної техніки і програмного забезпечення, а також засоби електрозв'язку. Обсяг обороту в галузі комп'ютерних спеціалізованих послуг США в середині 90-х років становив майже 200 млрд дол. щорічно. На початку XXI ст. із 300 млн користувачів Інтернету 50 % проживає у США, 40 % — в Європі, 5 % — в Японії і Кореї, і лише 5 % — в решті світу.

Отже, неоконсервативна стратегія, основи якої підтримує і нинішній президент Буш-молодший, загалом сприяла здійсненню структурної перебудови та технічного переоснащення економіки США переважно за допомогою зарубіжних капітальних вкладень, зниження процентних ставок.

План Маршалла. Особливе місце у зовнішньоекономічній політиці США в післявоєнний період посідала Західна Європа. Технологічні переваги і найвища продуктивність праці, величезні прибутки корпорацій та держави дали можливість США фінансувати нові капіталовкладення як усередині країни, так і за її межами. Для соціально-економічної стабілізації своїх західноєвропейських союзників США ухвалили програму "відродження Європи", яку було погоджено з великими монополіями та банками. Програму проголосив держсекретар США Дж. Маршалл (1880—1959). Пізніше цю програму назвуть планом Маршалла, за іменем її автора.

План передбачав надання на визначених умовах позик і кредитів. У ньому погодилося взяти участь 16 європейських країн (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція), які в липні 1947р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. — Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла приєдналася Західна Німеччина. У доповіді, представленій Комітетом шістнадцяти, сума очікуваних американських кредитів становила 29—30 млрд дол. на 4 роки (1948— 1951). Після розгляду доповіді у спеціальних комітетах, які створив президент США, суму кредитів урізали до 17 млрд дол., а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд дол. Однак 2/3 цієї суми дісталося чотирьом провідним країнам — Великій Британії, ФРН, Франції та Італії. Продовольство, пальне, міндобрива становили 70 % допомоги. Водночас американський бізнес вигідно скуповував західноєвропейські підприємства.

Виконання плану передбачало низку жорстких обмежень, продиктованих США. Одержувачі кредитів мали відмовитися від націоналізації промисловості, надати повну свободу приватному підприємництву при гальмуванні розвитку конкурентних із США галузей промисловості, зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити ввізні митні платежі, обмежити торгівлю із соціалістичними країнами, заборонялося також вивозити товари, завезені зі США. Дотримання цих умов контролювала спеціально створена Адміністрація економічного співробітництва.

США, незважаючи на такі жорсткі обмеження, все ж сприяли створенню умов для відродження економік західноєвропейських країн, утримавши країни Західної Європи від сповзання на соціалістичний шлях. У поєднанні зі здійсненням власних економічних програм план Маршалла допоміг післявоєнному відродженню економіки західноєвропейських країн. Він сприяв зростанню випуску продукції в базових галузях, розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі, скороченню дефіциту бюджету і темпів інфляції, нарощуванню виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтове, енергетичне, текстильне устаткування, калійні міндобрива, нафтопродукти, транспортні засоби. Окупаційна влада США також надавала підтримку реформам ліберального спрямування.

Розгорання "холодної війни" призвело до того, що план Маршалла став програмою сприяння країнам — учасницям американської воєнної допомоги. Однак він сприяв і післявоєнному розколу Європи, формуванню військово-політичного блоку західних країн, посиленню "холодної війни" проти соціалістичних країн.

Функції Організації європейського економічного співробітництва передали Північноатлантичному союзові (НАТО), а наприкінці 1951 р. функції Адміністрації плану Маршалла — Управлінню взаємної безпеки. У Брюсселі було створено Бюро з питань військового виробництва з метою переведення промисловості на воєнні рейки. Таким суперечливим був підсумок економічної допомоги США західноєвропейським країнам, яка ввійшла в історію як план Маршалла.

Довгостроковим наслідком цієї допомоги можна також вважати те, що елементи американської моделі економічного розвитку, застосовані з урахуванням національної специфіки, першими стали використовувати відносно індустріально розвинуті держави Західної Європи, а також Японія, які були в зоні окупації США. Перейнявши економічні механізми, що більш підходили для нової стадії розвитку, ці країни стали швидко розвиватися. Урешті-решт такий розвиток через три — чотири десятиліття після закінчення Другої світової війни привів до нової розстановки сил у світі. З розпадом СРСР і світової системи соціалізму у світі сформувалося два нових економічних центри, які зрівнялися за могутністю з США: Європейський Союз і група країн Південно-Східної Азії. Кожний із цих нових центрів не монолітний, у кожному з них є 2—3 країни, які ведуть боротьбу за лідерство. Проте в нинішніх умовах економічного розвитку Японія і багато країн Західної Європи обходять США за ВВП на душу населення.