Економічна історія

Розвиток економіки перехідного періоду в країнах Азії і на Кубі

Китай. Новий етап економічних реформ розпочався з прийняттям у 1984 р. постанови "Про реформу господарської системи". Вона передбачала створення життєспроможної соціалістичної господарської системи з китайською специфікою. Для реалізації цього завдання передбачали створити:

а) систему планування, в якій би поєднувалися централізм і гнучкість;

б) систему цін, здатну швидко відображати зміни в продуктивності суспільної праці, у співвідношеннях попиту та пропозиції;

в) систему економічного управління з розмежуванням обов'язків урядових органів і підприємств;

г) систему заробітної плати, основану на принципі розподілу за працею.

Підприємствам дозволяли купувати на ринку устаткування та сировину, продавати додатково вироблену продукцію, не включену в план підприємства, а інколи й частину планової продукції. Із частини прибутку, що залишався на підприємстві, формували фонди заохочення. Відповідно до постанови дозволяли діяльність невеликих приватних і колективних підприємств, кустарних майстерень, переважно у сфері торгівлі та обслуговування.

Уже в другій половині 80-х років внаслідок реформ Китай вийшов на перше місце у світі за валовим виробництвом бавовняних тканин і цементу, на друге — за випуском телевізорів і добуванням вугілля, на третє — за виробництвом сірчаної кислоти та хімічних міндобрив, на четверте — за виплавкою сталі.

Було створено нові галузі промисловості: виробництво металургійного і шахтарського обладнання, авіаційну, автомобільну, верстатобудівну, кольорову металургію, ядерну і космічну енергетику, виробництво схем та ЕОМ. Частка промисловості у ВВП збільшилася з 25,2 % в 1949 р. до 53,7 % у 1985 р. Країна стала індустріально-аграрною.

Економічні реформи в Китаї спрямовані на створення так званої соціалістичної системи ринкової економіки. Сучасну ефективну соціалістичну ринкову систему Китай планує побудувати поетапно до 2010 р. Важливим етапом її побудови був період із 1984 р. Проте і в цей час провідна роль держави залишалася незмінною, у тому числі в здійсненні реформ. Вона контролювала запаси найважливіших для народного господарства товарів, здійснювала єдині заходи для постачання міських і сільських ринків усієї країни, координувала співвідношення між різними сферами торгівлі, здійснювала розподіл товарів між населеними пунктами. Проте держава зменшила адміністративне втручання на мікроекономічному рівні. Урядове управління економікою перемістилось у сферу макрорівня.

Активно проводилася політика розширення зв'язків з іноземними країнами. Почали здійснювати політику "відкритих дверей": навесні 1984 р. уряд Китаю надав статус "відкритих" 14 приморським містам; у лютому 1985 р. — приморським економічним районам у дельтах рік Янцзи, Чжуцзян, Сямень, Чжанчжоу, Цюньчжоу; у травні 1988 р. "відкритим" містом став Пекін, до кінця року — ще 30 районів. На початку 90-х років Китай визнали територією, сприятливою для іноземного інвестування. Китай був найбільшим індивідуальним одержувачем ПІІ в 1990-ті роки і на міжнародній арені поступався лише США. У 1995 р. потоки ПІІ склали 5 % ВВП, а обсяги ПІІ — 10 % ВВП. Тільки у 1996 р. Китай одержав 42,3 млрд дол. США інвестицій. Більшість іноземних інвестицій в Китай надходить від китайців, що проживають за кордоном, особливо з територій, що належать до Народної Республіки, або на які поширюються її домагання, а саме Гонконг і Тайвань. Вважається, що один Гонконг зробив 60 % ПІІ до Китаю. Іноземні капітали інвестували не лише в спеціальних зонах, а й в інших районах, охопивши всю країну. У 1989 р. в Китаї налічувалося вже більш як 19 тис. філій іноземних фірм. Країна почала експортувати готові товари, як і розвинуті індустріальні держави. В імпорті стали переважати нові технології і ноу-хау, вони сприяли технічному переоснащенню експортних галузей і підвищенню конкурентоспроможності китайських товарів на світовому ринку.

За два десятиліття політики реформ і відкритості ВВП Китаю збільшився порівняно з 1978 р. у 6,2 раза, що практично означає шестикратне зростання за 20 років економічного потенціалу країни. У 4,8 раза зросли реальні середньодушові доходи населення, що дало змогу подолати рівень бідності для більш ніж 200 млн осіб. Вдалося в 7 разів підвищити продуктивність праці, а річне виробництво зерна довести до 500 млн т. У країні сформувалася багатоукладна економіка, створено умови для розвитку різноманітних форм господарювання, поряд з ринком споживчих товарів формуються ринки засобів виробництва, цінних паперів, праці тощо. До 2010 р. намічено збільшити ВВП порівняно з 2000 р. ще в два рази і створити основу для того, щоб до середини XXI ст. Китай увійшов до числа середньорозвинутих держав за рівнем національного доходу на душу населення.

Слід зауважити, що перехід до ринкової економіки не спрямований на демонтаж планової системи. Йдеться про поєднання ринкових відносин з плановими основами. Перехід здійснюється від командних методів управління економікою до ринкових, від централізованого директивного планування до індикативного. При цьому план та планування і надалі відіграють важливу роль в економіці Китаю. І ще одне зауваження: лібералізація економіки відбувається поступово, переходячи від одного етапу до іншого, без "шокової терапії". Китай ще досі має подвійну економіку: з одного боку, він має НПК, де швидко відбувається модернізація, а з іншого — напівзастійна і неконкурентоспроможна на міжнародному рівні державна система, в якій сусідять різноманітні типи сільської економіки від успішних ферм МСП до відверто зубожілих незалежних селянських ділянок. Зростають і китайські регіональні нерівності. Різниця у рівнях доходу на душу населення між береговими провінціями разом з Пекіном і решти областей зросла у 90-х роках з 7,5 до 10,5 раза.

Таким чином, Китай лише наприкінці 70-х років здійснив перелом у тенденціях розвитку і з величезною швидкістю почав скорочувати своє відставання від багатьох країн світу. Успіхи китайської економіки зумовлені застосовуваною моделлю економічного реформування. На відміну від України, де здійснювалися ліберальні реформи шляхом так званої "шокової терапії" і держава "вийшла" з економіки, у Китаї реформи мали поступовий (градуалістичний) характер, а держава зберегла значний контроль за економікою.

За перші два роки економічних реформ у Китаї частка зайнятих у державному секторі скоротилася з 94,9 % до 26,6 %. На 2001 р. вона знизилась до 7,5 % . Частка осіб, що одержують допомогу, субсидії чи дотації з державного бюджету, була досить низькою в Китаї і на початку реформ, а надалі була скорочена вдвічі. Загальна сума витрат на соціальне забезпечення та споживчі субсидії в Китаї скоротилися з 4 до 0,9 % ВВП.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Китаї призвела до скорочення фактично стягнутих імпортних митних податків з 17,7 % від обсягу імпорту в 1978 р. до 2,5 % у 1996 р. Китай практично не використовував такий інструмент протекціоністської політики, як девальвація національної валюти. Середньорічні темпи зниження валютного курсу в 1979—2000 pp. (8,3 %) були дуже помірними.

Протягом усього періоду реформ китайська влада проводила дуже стриману грошову політику. Середньорічні темпи приросту кредитів Національного банку Китаю у 1992—2000 pp. не перевищували 15 %, а середньорічні темпи приросту грошової маси за винятком темпів приросту реального ВВП — 17,3 %. Завдяки цьому середньорічні темпи інфляції в Китаї становили трохи більше 10 %, а її негативний вплив на економічний розвиток виявився незначним.

Китайська влада зробила безпрецедентне у світовій економічній практиці скорочення податків: з 30,4 % ВВП у 1979 р. до 10,3 % ВВП у 2000 р. Зниження податків спричинило зменшення всіх державних доходів з 31,3 % ВВП у 1979 р. до 11,5 % ВВП у 2000 p., що відбувалося одночасно із радикальним скороченням всіх державних витрат: з 36,4 % ВВП в 1979 р. до 13,1 % ВВП у 2000 р. Завдяки цьому було ліквідовано дестабілізуючі макроекономічні наслідки. Під скорочення підпали практично всі складові витрат, але особливо витрати на інвестиції, субсидії, дотації, оборону, народне господарство, соціальне забезпечення.

Державне споживання було зменшено з 15,2 до 10,6 % ВВП. У структурі загальних державних витрат найбільш різко були скорочені витрати центрального уряду: з 20,7 % ВВП у 1979 р. до 3,8 % ВВП у 2000 р. Зниження витрат на провінційному рівні було здійснено у менших розмірах: з 15,7 до 8,3 % ВВП.

Саме ці значні успіхи китайської економіки та політики перетворили Китай із аутсайдера на претендента на світове лідерство.

В'єтнам. Реформування економічної системи В'єтнаму розпочалося з кінця 70-х — початку 80-х років і відбувалося під гаслом захисту завоювань соціалізму. Зміни обмежувалися сферою економіки і не зачіпали політичної системи. Складовими частинами реформи стали: надання права провінціям, а потім і галузям самостійно вести експортно-імпортні операції; введення триланкової системи планування на державних підприємствах; надання державним підприємствам права вільного обігу надпланової продукції, виробленої із ринкової сировини та матеріалів; послаблення контролю за приватниками і кустарями; підвищення уваги до економічних методів управління і матеріального стимулювання. Планування при цьому залишалося непохитним, введення ринкових відносин контролювала держава.

Проте навіть обмежені проринкові заходи привели до деякого оздоровлення економічної ситуації. Важливу роль у цьому відіграли розвиток приватного і кооперативного секторів у промисловості, наділення селян землею на правах довгострокової оренди, вільна реалізація виробленої продукції при формальному збереженні кооперативів. Державний сектор промисловості, незважаючи на деякі надані пільги і зростання, на відміну від приватного сектору залишався збитковим.

Новий етап реформ розпочався з 1988 p., коли практична реалізація курсу на оновлення на основі "звільнення всіх продуктивних сил суспільства" (проголошено в 1986 р.) визначила, що всі наявні уклади включно з приватнокапіталістичним мають рівні права. Приватний сектор легалізувався не лише у виробництві, а й у роздрібній та оптовій торгівлі: приватник отримав дозвіл на торгівлю золотом, сріблом, коштовним камінням, на організацію банків.

Важливим заходом стала відміна у 1989 р. директивного планування, ліквідація дворівневої системи цін (вільноринкові і централізовано регульовані), за винятком обмеженого кола товарів споживчого і виробничого призначення. В'єтнамський донг обмінювали на іноземну валюту за курсом "чорного ринку". Залежно від темпів інфляції встановлювали розміри процентів на вклади і кредитні ставки, що дозволяло здійснювати різні види нагромаджень, конвертувати грошову одиницю.

Найбільших труднощів почала зазнавати державна промисловість, оскільки вона втрачала бюджетні дотації, занижені ціни на сировину і матеріали, гарантований збут. Тому постало питання про денаціоналізацію в різних варіантах і здійснення структурної перебудови. Долаючи труднощі, пов'язані зі скороченням радянської допомоги, дефіцитом капіталовкладень, повільним збільшенням іноземних інвестицій тощо, країна поступово виходила з кризового стану. У 1992 р. ВВП В'єтнаму зріс на 8,3 % , а в 1993 р. — на 7,5 %. Країна зуміла розв'язати проблему забезпечення населення мінімумом продуктів харчування і стала третім у світі (після США і Таїланду) експортером рису. Але невдовзі почали виявлятися негативні тенденції. Зріс рівень безробіття, що становив 20—22 % від працездатного населення, в аграрному секторі відбувалося майнове розшарування селян, а це посилило його міграцію в місто.

Дальший перебіг реформ у другій половині 90-х років, пов'язаний із поетапним формуванням ринкових відносин, було доповнено соціальним аспектом.

Лаос. Економічні реформи в Лаосі, як і в інших країнах Європи та Азії, були спрямовані на перехід до ринкових відносин при скороченні сфери державного планування. При цьому найважливішою особливістю перетворень стали темпи введення ринкових відносин у країні і створення умов для залучення іноземного капіталу. Всю державну промисловість (70 підприємств) у кінці 80-х років перевели на госпрозрахунок. Це означало, що підприємство отримувало самостійність у питаннях планування, купівлі сировини і матеріалів, реалізації готової продукції, фінансування.

Водночас розпочалася реалізація курсу на нові форми господарювання — акціонерні й орендні, приватні, у тому числі іноземні і спільні. Здавати підприємства в оренду іноземним підприємцям державі було вигідно: збільшилися надходження до бюджету, що сприяло значно швидшому входженню промисловості в ринкові відносини, впровадженню новітніх технологій. У 1990 р. уряд Лаосу провів інвентаризацію майна державних підприємств з метою переведення їх на орендний підряд. Розвитку ринкових відносин у країні сприяло створення приватних і акціонерних підприємств.

Важливу роль продовжує відігравати народногосподарське планування. Головне завдання п'ятирічного плану — створення умов для збалансування розвитку економіки при зміні структури народного господарства. Вирішуючи завдання на макрорівні, план визначав роль кожного із економічних укладів у господарській структурі та перспективи розвитку окремих районів країни. Разом з тим, у плані не було директивних показників. Передбачали, що все будуть визначати потреби і можливості ринку. У сфері контролю держави залишалися банки, оптова торгівля, оборонні підприємства, електроенергетика, засоби зв'язку. Держава брала на себе зобов'язання гарантувати соціальну справедливість у суспільстві.

Достатньо швидкий рух країни від натурального господарства до ринкового, що дає позитивні результати, дає підстави деяким спостерігачам говорити про "лаоське диво".

КНДР. Слабка ефективність діючої системи планування й управління економікою, зниження темпів економічного зростання до 2 %, дефіцит продуктів харчування, одягу, медикаментів прискорили дії уряду для пошуку шляхів виходу із скрутного становища. Безпосередніми причинами кризового стану економіки були недостатність енергії і сировини, високі військові витрати (до 30 % річного бюджету), невеликий обсяг експорту і зростання зовнішньої заборгованості (у 1989 р. борг західним країнам становив 4,5 млрд дол. і СРСР — 2,2 млрд дол.).

У цих умовах уряд країни проводив політику, спрямовану на зміцнення державного соціалізму. Виходячи з його проголошених переваг (мав підтримку народу, сприяв підвищенню життєвого рівня і т. п.), уряд КНДР вважав важливим зберегти досягнуте в соціальній сфері — безплатну освіту і медичне обслуговування, символічну плату за комунальні послуги, відміну податків, відсутність безробіття тощо. Отже, північнокорейський уряд керувався тим, що здійснення перетворень не може вести до зниження досягнутого життєвого рівня народу.

Куба. Економічна ситуація на Кубі залишається непростою. З 1986 р. у країні наростають кризові явища. У 1989 р. (за винятком транспорту і цукрового виробництва) жодна інша галузь не виконала планових завдань. Незважаючи на діючу протягом трьох десятиліть систему нормативного розподілу основних продуктів харчування та промислових товарів, гарантоване постачання ними населення так і не стало стійким. Рівень життя населення знижується і далі. Виникло безробіття, яке сягнуло 6 % від кількості зайнятих у державному секторі. Це переважно молодь до 30 років. Зовнішня заборгованість країнам з ринковою економікою перевищила 7 млрд дол.

На Кубі наприкінці 80-х років зроблено спробу подолати негативні явища та процеси, але найбільше зусиль було зроблено для посилення командних основ у керівництві народним господарством. Однак країна не отримала помітних позитивних результатів. Разом з тим, уряд відкинув можливість здійснення економічних та політичних реформ, аналогічних східноєвропейським.

Таким чином, азіатські країни (Китай, В'єтнам, Лаос, Північна Корея) і Куба перебувають у перехідному періоді від капіталістичної до соціалістичної економіки. Для них характерні певні відмінності в економічних системах та досягнутих результатах господарювання. КНДР і Куба продовжують дотримуватись традиційної моделі державного соціалізму. Китай і В'єтнам, офіційно проголосивши про тривале будівництво соціалістичного ринкового господарства з національною специфікою, досягли найбільших успіхів на цьому шляху. Однак ставлення до досвіду цих країн у економістів та політиків інших країн неоднозначне — від позитивного його сприйняття і закликів до творчого використання в умовах постсоціалістичних держав до заперечення такої можливості та необхідності. Зрозуміло, лише подальша практика покаже, наскільки послідовним та успішним буде курс економічних реформ, спрямований на поєднання планових і ринкових засад у ході створення ринкового соціалізму.

Монголія. На характер економічного реформування в Монголії значно вплинула велика інтегративність економіки із СРСР. На відміну від Китаю, В'єтнаму, Лаосу економічні реформи 80-х років в Монголії не дали бажаних позитивних наслідків. Було здійснено певні зміни в економічній системі, що виявились у розгортанні бригадної форми організації та стимулювання праці, у збільшенні кількості кооперативів і т. ін. Проте реформи просувалися кволо, обсяг національного доходу в 1988 р. був нижчим від запланованого на 180 млн тугриків.

Розпад соціалістичної системи ускладнив соціально-економічну кризу. Було паралізовано торгівлю з основним зовнішньоторговельним партнером — Росією. Обсяги двосторонньої торгівлі впали у 5 разів (з 1 млрд дол. США до 200 млн). Індекси зростання споживчих цін і відповідно інфляції сягнули 400 %. Було девальвовано національну валюту — тугрик. У результаті відбулося значне падіння життєвого рівня населення. За даними ООН, за межею бідності (менше 20 дол. на 1 людину на місяць) опинилися близько 40 % монголів. Від повної злиденності та голоду врятували натуральне господарство тваринників, а також тісні родинні зв'язки більшості міських жителів (40 % населення країни) з частиною сімей, що проживають у сільській місцевості.

У 1991 р. до влади прийшло нове керівництво Монголії. Воно здійснює перехід країни до ринкових відносин в економіці та демократизації суспільства. При цьому враховується, що у країні, як і раніше, переважає кочове скотарство. Воно пов'язане зі збереженням традиційного способу життя сільського населення, наявністю до останнього часу достатньої кількості пасовищ, відносно невеликими матеріальними і фінансовими затратами на виробництво екологічно чистої кінцевої продукції. В 1991 р. в країні прийнятий Закон про приватизацію худоби. Його реалізація позитивно вплинула на розвиток тваринництва і в цілому на соціально-економічний розвиток країни. Приватизація худоби, а також іншої державної і кооперативної власності держгоспів та сільськогосподарських об'єднань привела до формування класу приватних власників. Приватизовано 96 % худоби. Кількість сімей, зайнятих тваринництвом, сягнула 184 тис, тобто в 3 рази більше, ніж у середині 80-х років. Зросла загальна кількість худоби (з 25,7 млн голів у 1990 р. до 30 млн голів у 2000 p.), а ресурси м'яса у 2000 р. зросли майже втричі порівняно з 1980 р. За кількістю вироблюваного для внутрішнього споживання м'яса і м'ясних продуктів, що припадають на душу населення, Монголія посідала у 2000 р. одне з провідних місць у світі — 95 кг. Для порівняння: споживання м'яса і м'ясних продуктів на душу населення у розвинутих країнах становило 80 кг, у країнах, що розвиваються, — 22 і в країнах СНД — 38 кг. Однак динаміка змін споживання у Монголії, розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, виявилася протилежною. У Монголії порівняно з 70—80-ми роками відбулося значне падіння споживання м'яса і м'ясних продуктів на душу населення (зі 144 до 95 кг), тоді як у другій групі країн спостерігалося значне зростання цього споживання.

Тваринництво — протягом багатьох віків провідна підгалузь сільського господарства і монгольської економіки в цілому, а також традиційного монгольського експорту. У 2000 р. його частка в структурі сільськогосподарського виробництва становила 75 % порівняно з 82 % у 1970 р.

Із урахуванням специфіки країни у 1991 р. прийнятий також Закон про землю, який регулює правові питання землекористування. Закон особливо підкреслює роль держави у суспільному характері користування землею пасовищ. Згідно з ним всі землі, окрім пасовищних угідь, земель загального користування і земель спеціального призначення, можуть бути передані на умовах угоди і на певний строк у власність тільки громадянам Монголії. Тим самим на цьому етапі знято питання про продаж сільськогосподарських земель іноземним громадянам і юридичним особам. Мова може йти лише про тимчасове користування землею на умовах оренди. Строк оренди землі, що надається у тимчасове володіння монгольським громадянам, господарським одиницям і організаціям, не може перевищувати 60 років з подальшим одноразовим продовженням договору про землеволодіння ще на 40 років.

У Монголії в макроекономічній сфері спостерігаються ті ж тенденції, що й в інших постсоціалістичних країнах. Так, у 1991 —1993 pp. відбулося значне падіння ВВП, а з 1994 р. — його зростання. У цілому воно відносно невисоке — в середньому за 1996—2000 pp. становило 2,8 %.